І Андре згадав останню частину свого найкращого роману. До діда Дискаря привалив Журкін з пивом і вони сіли його пити і згадувати, як разом служили в Зімсонго, і як Журкін виніс свого полковника з поля бою. Потім суд, на якому Журкіну винесли виправдувальний вирок… І – несподіваний виверт: суддю – «на мило», а слідчого звільняють с займаної посади…. Вітчима взяли під варту в залі суду. Фінал роману такий. Білокопитов – у клітці, а суддя вже інша – модель, яка зійшла просто з подіуму: руда бестія, тоненький носик, очки голубенькі, ручки – як палички. Величезний світлий зал судових засідань з євроремонтом та пластиковими вікнами. Позаду судді – вхід у нарадчу кімнату… Присутні час від часу зойкають, йойкають, стогнуть, крекчуть, ойойкають, жахаючись підступності Білокопитова. А мати Журкіна не знає плакати їй чи сміятися. З одного боку – син на волі, з іншого – втратила чоловіка. Адвокати вимовляють блискучі пишномовні речі, від яких зал завмирає….
Присів у міському у парку на лаву, щоб відпочити на свіжому повітрі, помилуватися природою і понюхати запах весни… Ось така доля відомого письменника… Не встиг дописати роман, а вже час і сценарій дряпати, бо таки знімуть фільм… Знімуть, і він в це свято вірить. Коли віриш, то все втілюється в життя. Головне – вірити! І він уявив собі величезний екран, на якому блищали страшні, повні сліз, агатові очі Каріне. Адже все це трапилося через неї… Цей цілком імпозантний Білокопитов кохав її… Як романтично!
Тут Андре схопився і незважаючи на лайки людей, яких він мало не збивав з ніг, дременув не додому, а знову – до найманої квартири… Мусить негайно виписати, як глядачі глипають на красуню-вірменку й перешіптуються…. Ось вона – лиходійка, через яку все сталося! Вже пішли чутки, що Каріне була коханкою як вітчима, так і пасинка. На блакитному небі вимальовувався інший кадр: дід Дискарь поклав руку на коліно своєї юної дружині й переможно оглядає зал.
… Його творчий порив перепинив телефонний дзвінок. Письменник неводоволено пояснив дружині, що він арештований натхненням і знову повертається до комп’ютера, як каторжник до галери, щоб накидати чернетку епілогу.
Опинившись в своїй творчій лабораторії, Андре обережно витяг із порцелянової скринечки червону нитку, намотав її на мізинця і шалено застукотів по клавіатурі. Епілог був таким. Мати Журкіна прокрадається до хатинки Каріне, і пів-ночі вони розповідають одна одній своє бачення тої кримінальної справи. Сусіди Каріне всю ніч слухають лементи, крики і плач з помешкання ворожки. Мати Журкіна хвалиться, скільки вона витратила сил і часу, щоб відмити Білокопитова від сміття… І ось… Така невдячність! Каріне переймається і жінки скімлять удвох. Назріває ідилія, як раптом мати Журкіна згадує очі чоловіка… Вона пригадала, що в суді той якось дивно поглядав на Каріне… І все зрозуміла… Коли Білокопитов вийде з в'язниці, Каріне буде тільки 45 років, а їй – усі 65. Тут вона виймає із-за пазухи ножа і…. прокидається.
Та сон не дає матері Журкіна спокою й повторюється щоночі. Тоді вона у реалі біжить до цієї відьми Каріне, щоб вбити її… Та дорогою знаходить у снігу пристойно одягненого, поважного чоловіка. Мати Журкіна привела незнайомця додому, вимила, просушила та відпоїла зіллям.. А дядько виявився головним інженером механічного заводу! Ішов з пиятики і заснув у заметі.
Письменник зітхнув і послабив червону нитку … Це був єдиний реальний випадок у романі. Колись таке трапилося з подругою його мами… Та він побоявся, що тітка Лариса впізнає себе й образиться… До того ж, знайшла вона того дядька у вісімдесятих, коли посада головного інженера щось важила. А нині? Андре зітхнув і переписав: «Він виявився бізнесменом – директором транспортно-експедиторської фірми. Ішов з пиятики і впав у сніг горілиць».
Задоволений Андре пішов готувати собі каву… І згадав судовий процес. А дивно поводилися там свідки… Ніхто не кинувся розбороняти… Ніхто не сказав Забарову: що ти робиш? Зачекай, сховай пістолета, адже ти зв’язався з хлопчиськом… Навіщо пістолет? Ось що було дивно на тому процесі… Всі поводилися, начебто паралізовані. Властиво, вітчим мусив перший сказати: синку, розберися без пістолета… Сховай його. Та не сказав… Багато там було дивного, та як до правди докопатися?… І навіщо?
Андре відкрив блокнота, у який він записував слова, які можуть статись у нагоді і каліграфічним почерком вивів: «Арештований натхненням».
7
Ольга повільно йшла центральним проспектом, із заздрістю вдивляючись у щасливі обличчя молоді, які купками шурхали повз неї… Сьогодні вона дала відставку Анатолієві… Запросив до кіна, де як дівчинку, мацав за коліна… Під час тупої американської комедії сміявся, як цаплений… До того ж, увесь час він відволікався на телефонні розмови зі своєю благовірною і в чомусь перед нею виправдовувався… У якийсь момент все це набридло… Вона вибачилася і пішла додому… Все. Крапка. Більше на дзвінки цього дурня вона не відповідатиме. І їй байдуже, як він сприйняв її несподіваний відступ.
…В супермаркеті побачила Ігоря, який сумно котив кошик. Та цього разу поперед ним гонорово дефілювала секретарка. Ольга знову сховалася за полицями, дивуючись, чому це суддя Коцюба так сміливо розгулює з молодою коханкою? Щось змінилося в його житті?
… З ліфту вийшла з почуттям спустошеності і самотності… Куди Назар заподівся? Кілька разів бачила його у компанії напевно художників – юнаків, літніх, бороданів, а сусідка знизу жалілася на періодичні вакханалії у його квартирі…. За звичкою подивилася на його двері і мимоволі відсахнулася. Зовсім не очікувала побачити їх напіввідчиненими. Щось трапилося? Тихо…. Обережно відхиливши двері, вона негайно ж відступилася… Пізня година, не замкнено… Може сусід потребує допомоги? І нечутно увійшла… З темної кімнати доносилося тихе сопіння.
…Назар сидів в залі на підлозі… Від дотика він ледве розчепірив повіки і подивився на неї каламутними очима. Боже, та цей маляр п'яний, як нич! А тут ще й ключі від квартири не знаходились. Що робити? Покликати на допомогу Риту? Та одразу й віджбурнула цю ідею. Не варто уплутувати сусідку… Ще наробить ґвалту… І вирішила трохи зачекати….
При світлі нічника у вигляді черепахи вона просиділа у кріслі десь годину, нездатна поворухнутися. Томлива знемога опанувала нею… І цілковита байдужність… «Анатолій виявився звичайним дурником… – хоч-не-хоч, а згадувала кавалера-незграбу. – Слава Богу, є донька, онук, продовження роду. Все вже розписано наперед. Незабаром пенсія, старість…”. Назар поворушився і щось невиразно пробелькотав… Його довге скуйовджене волосся розсипалося по плечах, а голова схилилася на плече… Раптом згадала ті чудові миті, коли разом їздили на Полтавщину… Як вони шукали одне одного, як виходила на площадку, виносила сміття, щоб «випадково» з ним зустрітися. А цей растаман «палив» біля ліфту… Поводилися наче діти! Яким чужим він тоді здавався… Анатолій же навпаки, – зрозумілим і імпозантним… А цей… Хто він? Як живе? Ось розтягся під стінкою… Жалюгідний, як покинений собака… І разом з тим, близький та рідний…
Тихесенько піднявшись, Оля повернулася і побачила у кутку недописану картину. Таких ще ніколи не бачила… Чорно-біла… Не начерк, не ескіз, а чорно-біле полотно, як чорно-біле кіно… Старі напівзруйновані широкі сходи заворожували… Хотілося в них вдивлятися і вдивлятися… Гілочка з мокрим листячкам прикипіла до парапету.. Як її життя…Сходинка перша – вона народилась, друга – пішла у школу… І – передостання… А далі… Далі – провалля… Інтуїтивно відчула, що наразі вона дивиться на шедевр…
Почувся скрегіт ліфту і чиїсь притишені кроки… Тепер вона вже нікуди звідси не піде, допоки Назар не прокинеться. А раптом хтось забере цю картину? Не потягне ж вона її до себе? Вона й доторкнутися до неї боїться… Оля подивилася на маляра і побачила, що його нога лежить впритул до телефону, перемотаного скотчем. А під журнальним столичком валявся так само заклеєний мобільний.
Застогнав гудок з металургійного заводу. 23.00…
Заціпенілі шия та спина стогнали, втім вона не ворушилась з остраху порушити цю атмосферу нічного споглядання та тихого розмірковування. Ось сидить під стіною чоловік, хлопець… Можна сказати, що це навіть її коханець, якщо вважати кілька зустрічей, коли вона забула, що є поважною суддею… Та Назар ніколи і не нагадував їй про професію… Ніколи ні про що не розпитував, а поводився з нею, як з нерозумним дівчам… Потім він лишив її у спокої…. Вона бачила, що до нього приходять якісь, певно, художники, в чому вона часто сумнівалася, бо його гості були скидалися на менеджерів та безхатченків. Тобто перші були занадто доглянутими, а інші навпаки підкреслено неохайні з претензійними різнокольоровими кашне на шиї.
О другій ночі хазяїн квартири, нарешті, заворушився. Тьмяними очами він дивився на Олю, намагаючись втямити, звідки вона взялася… Насилу сфокусував погляд і прохрипів «Привіт!». Не дочекавшись відповіді, він з чималим зусиллям піднявся й вийшов на кухню. Задзюркотіла вода…
