– Катюшо, може залишишся? – спитала Ольга. – Ще не пізно…
– Ні, сестричко…. Треба дітям на навчання заробляти. Та й взагалі…. Ти бачиш, я тут нікому не потрібна… Десять років – котові під хвіст. Поїду – світ подивлюся, гроші зароблю…Якщо в моїй країні я нікому не потрібна, що ж… Поїду за чехами хвости заносити… Як так сталося, що я, зірка всіх обліків та обрахунків, мусила працювати касиркою? І навіть там з мене зробили шахрайку. Я не вмію красно говорити, не вмію ходити по трупах. Ти ж бачиш… Ця країна – для каретникових, топових та терентьєвих. Ця країна – не для нас, а для людей із скляними очима… Мені шкода моїх синів. Щойно там влаштуюсь – одразу їх заберу до себе. Тут їм нічого робити.
А сини її начебто не розуміли, що їх мати їде у неволю. Вони буцали одне одного, а на прощання напівжартома кинули: «Ну що, мамо, полотном дорога!».
… Від’їжджаючи, Андре побачив на пероні знайому суддю.. Очевидно вона когось проводжала. Суддя виглядала зажуреною і дивилась кудись у далечінь… Письменник здивувався, що вона так просто стояла на вокзалі, наче звичайна смертна… Поряд з нею махав рукою рослий красень її віку і два хлопці… «І чого плакати?», – подумав Андре, роздивившись в очах судді сльози…- Чоловік, дорослі сини… Поважна і прибуткова професія».
2.
Назавтра суддя Дорош трохи запізнилася на роботу. Настрій був не з кращих. Суддям урізали зарплату й зараз вона сиділа й думала як поводитися надалі. Може відійти від принципів та познайомитися з новими адвокатами? Від цієї думки їй стало моторошно, втім…
Сьогодні засідання призначено на 16.00. Є час відпочити та подумати про своє… Знову активізувався Ігор. Та однаково їх стосункам – кінець. І не через секретарку… Причина була значно глибшою. Суддя Картуз мав неприємності із прокуратурою. Під нього копали, і наслідки могли бути непередбаченими. Тож краще триматись від нього подалі, хоча насправді його дуже не вистачало…. По-перше, свої у вищих ешелонах суддівського корпусу не завадять, а по-друге, він, таки, – фахівець найвищого класу… Та котре лихо менше, те й вибирають.
Раптом до кабінету ввійшла суддя Кононенко, якій нещодавно доручили вести кримінальні справи.
– Ольго Володимирівно, уявляєте, я дозволила представнику преси користуватися від час судового засідання диктофоном, а адвокат Брянцева, ну ви ж її знаєте, виступила проти!
– І ви задовольнили її вимогу? – запитала Ольга, побоюючись почути позитивну відповідь.
– Ні, але я не знаю, як мені поводитися наступного разу… Вирішила з вами порадитися. Одні колеги кажуть – можна, інші – не можна. Але то все – лірика… Журналіст запитав: «На якій підставі?» і процитував дев'яту статтю. Крім того, у мене в вухах й дотепер лунає лемент Брянцевої: «Я НЕ ХОЧУ, щоб мої слова записувалися й десь використовувалися!!!». Що ви скажете з цього приводу?
– Я скажу, що Брянцева просто не розуміє, що вона – вже адвокат, а не слідчий. Моя думка така, – розмішуючи ложечкою чай сказала суддя Дорош. – Я навіть не вглиблююся в питання про спірність запису процесу. Я протестую тільки проти кінокамери або фотозйомки в тому випадку, коли вважаю, що вони недоречні в тому чи іншому випадку… З сучасними технічними засобами ти ніколи не відстежиш, хто і що записує. Твоя справа – так шукати істину, щоб нічого не боятися. Адвокат Брянцева просто не звикла до того, що вона – публічна людина і у суді вона – не слідчий, а учасник відкритого публічного судового засідання. Ось, наприклад, у Дакоті…
Суддя Дорош зробила паузу, начебто ковтаючи чай. Насправді вона з гіркотою згадала Ігоря… Блискучий юрист, фахівець з високої літери – і так ганебно прогоріти… Заради чого? Хіба його донька не могла отримати вищу освіту в Україні?
– Так от… У Дакоті дозволено вільно писати на диктофон, але тільки сам процес, – продовжила спокійно. – Але в перервах його потрібно виключати. Чому? А тому що в перерві всі розмови вже носять приватний, а не публічний характер. Через це я ніколи не звертаю на це уваги… Нехай записують, кому це потрібно… Мені боятися нема чого…
– Властиво, і мені нема чого… Просто я хотіла знати вашу думку… Вас так всі поважають: і підсудні, і адвокати з прокурорами…
– До того ж… Судові процеси відкриті і на них мають право бути присутніми будь-які члени суспільства, щоб робити з цього уроки та висновки. А через те, що рядові члени суспільства не ходять на судові процеси, то для того є письменники й журналісти, які мусять подавати йому неперекручену інформацію. Та й нам, суддям, прокурорам та адвокатам, не завадить знати, що ми у суспільства під прицілом.
…Рівно в 15.00 того самого травневого дня суддя Дорош швидко ввійшла у зал засідань.
– Прошу всіх сідати… – доброзичливо наказала вона ще в дверях. Потім пройшла до жовтого обдряпаного столу, який стояв у глибині кімнати, обернулася, огледіла зал і поклала на стіл важкі томи.
За ґратами сидів зажурений хлопчина. Стаття 115 частина перша…. Підсудний з неблагополучного району… Вийшов ввечері погуляти і прив'язався до дядька, який повертався з роботи додому. Сунув мужикові ніж під ребро і той згодом помер в лікарні… У залі сиділи пригнічені горем дружина й дочка потерпілого… А підсудний – сирота… Тож який там захист? І які з нього хабарі? Але справу відкладати було нікуди. Тому у якості захисника виступав сам адвокат Куреник. Суддя Дорош вилучила його з коридору, щоб він задарма захищав цього хлопця, за яким в'язниця плакала з моменту його появи на світ Божий.
Суддя обдивилася збляклі стіни, які давно забули, що таке дитячий сміх Потім звично вляглася на спинку свого продавленого суддівського крісла і промовила своїм напрочуд низьким та співучим голосом:
– Підсудний, піднімайтеся…
