Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух — для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу…
— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!
— У мене його нема, — схлипнув Христофор i вiдвернувся.
— Як нема?! — вдруге пiдскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!
— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.
— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.
— Неси, — перебив його не дуже ввiчливо академiк, — неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!
— Де зошит? — ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де вiн?!
— Нема… — ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.
— Цить, дiвчисько! — гарикнув на нього академiк. — Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi — адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.
Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.
— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискiпливо допитувався Бублик.
— У Бевзя, — вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
— Вiн у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. — Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.
— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:
— Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.
Роздiл одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи — i вже не знали, що його робити.
— Може, пообiдаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.
— Можна, — погодився Христофор.
Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!
— Тiльки пальчики оближете та ще попросите, — посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.
I вiн не помилився.
За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.
— Ну от, — порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!
— Ми самi помиємо, — сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.
— Помиємо, помиємо, — пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. - Iдiть уже, а то спiзнитесь.
Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу…
— А що тепер? — поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.
— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.
— А встигнемо до вечора?
— Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!
Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз — ото тренування для майбутнього мандрiвника! — по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.
Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.
Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.
Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!
Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, — i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.
I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.
— На штурм! — скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:
— Швидше сюди! Тут таке, таке!..
Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери — i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч — мiшок цукру, — все, що було вкрадено з магазину!
— Так от де їхня схованка! — вигукнув Христофор. — Що ж нам робити?
— Розшукати Євгена Євгеновича, — запропонував Васько. — Вiн порадить.
Друзi вибрались назовнi й помчали назад утричi швидше.
Вони вже майже добiгли до околицi, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!
— Вiд вовчика тiкаєте? — єхидно поцiкавився вiн. — Чи зайчика злякались?
— Пропусти, — сiпнувся Христофор, — нiколи нам.
— Диви, який зайнятий! I куди ж ти, Тюлечко-кiлечко, так спiшиш? Вiршика назавтра вчити, аби двiйочку не вклеїли? — не вiдступав з дороги Бевзь.
— Вiршика не вiршика, а скоро тобi буде ого-го!
— Що ти маєш на увазi? — перелякався Сем.
— А ми бачили, де ти зi своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!
