Узнали хлопцi й про iншi дива.
Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!
Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi — i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками…
Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!
Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки — Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.
Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.
Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.
Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.
На цей раз їм пощастило.
Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.
— I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?! — вiдважно пiдступив до нього Христофор.
— Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? — витрiщився з удаваним подивом Бевзь.
— Не придурюйся, краще вiддай, — пiдтримав друга Васько.
— А то що буде?
— Заявимо в мiлiцiю!
— Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його — ну й що з того?
— Вiдповiдатимеш за все! — вигукнув Христофор.
— Я? — нахилився до нього Бевзь. — Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.
— Чому? — здивувався Тюлькiн.
— А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай! — I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.
— Стiй! — Друзi кинулись йому навздогiн. — Ми ще не все тобi сказали!
— Ну, що вам iще! — невдоволено повернувся до них Бевзь.
— А те, — почали друзi в один голос, — що твої дружочки ошукали тебе!.. — I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.
— Вигадали, мабуть, — не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.
— А ти сам спитай у них i побачиш, — запропонував Васько.
— I запитаю, — пообiцяв Бевзь, — неодмiнно запитаю! — Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.
Роздiл десятий
НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО
Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потiм Христофор зiтхнув i мовив:
— Ех, коли б не тато!
— А що тато? — глянув на нього Васько.
— Так вiн же замкнув мою лабораторiю.
— А до чого тут вона?
— До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.
— Щось я не дуже розумiю, — Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?
— Не зиркай так, зi мною все гаразд, — перехопив його погляд Тюлькiн. — Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.
— Справдi, не пощастило, — зiтхнув Васько. — Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.
Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.
Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.
Вони сидiли й мовчали.
Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги — i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти…
Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею — такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.
— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?
— Та чого там, — не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.
— Дякую, — зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очi, — це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.
"Мабуть, приїжджий", — здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.
— Прошу, заходьте! — пiдвiвся Христофор назустрiч.
— Дякую, я вже зайшов, — ?речно вклонився чоловiк.
— Сiдайте, будь ласка, — запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домiвкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:
— Я вам часом не заважаю?
— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, — почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.
— Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, — усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.
— Василь, — почервонiв Васько теж.
— Христофор Тюлькiн, — ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого мiста?
— Вгадали, добродiю, я iз столицi.
— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще — iз самої столицi!
— О! — мовив загадково чоловiк, — Це велика таємниця! — I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.
Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!
— Ой, ну скажiть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нiкому-нiкому! Слово честi!
Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:
— Коли так — скажу: я — всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — I академiк стомлено зiтхнув.
Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:
— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.
Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.
Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:
— Все, що ти розповiв, — правда?
— Найправдивiша правда! — вдарив себе в груди Тюлькiн.
Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!
Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:
— Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви — генiй! Обiцяю вам при свiдках, — вiн тицьнув пальцем у Васька, — що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.
— А школа? — трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.
— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.
Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
