-- Руки вгору! Вас викрито!
Та недарма Z-003 був суперагентом вищого класу. Вiн теж блискавично оцiнив ситуацiю, швидким рухом сунув пляшечку з клеєм у праву бокову кишеню й щосили турнув отетерiлого Рубильника на Якима Яковича. Злодiй незграбно змахнув ручиськами, поточився i, щоб не впасти, вхопився за руку лейтенанта.
Тої ж митi вiн вiдлетiв метрiв на десять, важко гупнувся на асфальтову дорiжку, встиг на льоту зойкнути: "Ой мамо!" -- i знепритомнiв. Але цiєї митi, поки лейтенант провiв прийом самбо, цiлком вистачило агенту, щоб вiдскочити метрiв на три вбiк i щодуху кинутися навтьоки.
Лейтенант невдоволено хекнув i рвонув навздогiн.
Вони бiгли порожнiми вулицями мiста, -- всi мешканцi в цей час сидiли перед своїми телевiзорами, бо показували останню серiю багатосерiйного детективу "Слiдство ведуть знавцi", -- i їхнi кроки лунко вiдбивались у прозорому осiнньому небi, лякаючи зграйки горобцiв.
Вiдстань мiж лейтенантом Євдокименком та суперагентом поступово, але невблаганно скорочувалась -- адже Яким Якович був чемпiоном столицi з бiгу на дальнi дистанцiї! Вiн уже чув важке сопiння агента й на ходу подумки пiдсмiювався: "Давай, голубе, давай! Ще трiшечки -i твоя кар'єра скiнчиться. Я тебе, знесиленого, вiзьму голiруч!"
Небезпеку вiдчув i Z-003. Вiн нiяк не мiг перейти на друге дихання. У грудях йому кололо, вiн жадiбно хапав ротом повiтря, силкуючись збiльшити швидкiсть, але ноги майже не слухались його. I тут Z-003 прийняв рiшення...
Лейтенант устиг помiтити, що агент на якусь мить пригальмував, повернувся до нього обличчям i ледь помiтно змахнув рукою.
"Ага, -- подумав Яким Якович, -- уже здаєшся!" Але тої ж митi суперагент знову рвучко помчав далi, а лейтенант раптом наче за щось перечепився i сторчголов полетiв на асфальт.
Коли б вiн не був чемпiоном району з боротьби самбо, то, мабуть, здорово забився б. Але Яким Якович вправно зiбрався в повiтрi й пружно приземлився на ноги.
"Дивно! -- подумав лейтенант, вiдчувши досить сильний удар у п'яти. -- Невже втрачено форму?" -- I глянув на ноги.
Подиву його не було меж: вiн стояв у самих шкарпетках! Лейтенант озирнувся й побачив, що його туфлi стоять посеред вулицi з розiрваними шнурками.
"Ну й ну!" -- похитав головою Яким Якович. Вiн хотiв був пiдняти туфлi й далi переслiдувати агента, але не змiг, незважаючи на свою богатирську силу, навiть зрушити їх з мiсця. I тут вiн зрозумiв: це ж агент хлюпнув йому пiд ноги клеєм, i його туфлi -- назавжди! -приклеїлись до тротуару, а сам вiн вилетiв iз них!
Цей пiдступний хiд противника нагадав лейтенантовi, що вiн має справу iз суперагентом вищого розряду, тож надалi Яким Якович вирiшив бути обережнiшим i босонiж припустив за агентом, котрий уже повертав за рiг у якусь вуличку.
Яким Якович увiмкнув вiдразу другу швидкiсть i -- з розгону проскочив вуличку. Довелося гальмувати й розвертатись. Та коли вiн прочитав назву вулички, куди повернув агент, то лише посмiхнувся: ця вуличка упиралася в п'ятиметровий цегляний мур!..
Лейтенант перейшов на крок. Вiн поволеньки чвалав собi вуличкою i насвистував щось веселеньке.
Та знову ранувато вiн заспокоївся!
Z-003, який чималу частину свого шпигунського життя провiв у джунглях, умiв лазити навiть по дзеркальнiй поверхнi -- що йому якийсь там цегляний мур!
Яким Якович з тривогою побачив, що агент спритно подряпався вгору. Ось вiн уже на серединi! Ось -- вище!.. Ось закинув руку й ногу на гребiнь муру й навалився на нього грудьми!.. Ще мить -- i вiн зникне...
Лейтенант вихопив пiстолет i, гукнувши: "Стiй, стрiляю!" -бабахнув у повiтря.
Суперагент, почувши пострiл, злякано притиснувся грудьми до муру й завмер. Це дало виграш у кiлька дорогоцiнних секунд, за якi лейтенант Євдокименко встиг добiгти до муру й ухопитися за ледь помiтний виступ, щоб дертися вгору. Та тiльки-но вiн зробив перший рух, як почув стогiн.
Вiн звiв очi й побачив, що Z-003 чомусь нерухомо лежить на гребенi у тiй же самiй позi й стогне. Лейтенант спершу здивувався, а тодi подумав, що агент уже зовсiм знесилiв, переможно посмiхнувся й наказав:
-- Опiр даремний! Злазьте!
У вiдповiдь суперагент лиш нервово сiпнувся, а слiдом долинув його здушений голос:
-- Ваша взяла, здаюся! Але злiзти не можу...
Роздiл п'ятнадцятий
МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ
Того вечора Христофор Тюлькiн довго не мiг заснути. I нiчого дивного в цьому не було: адже день видався напрочуд багатим на незвичайнi подiї.
Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачi скiнчилися, тож Христофор просто лежав собi в лiжку й дивився у стелю, де, наче кiнокадри, знову й знову проходили перед його очима подiї останнiх годин...
Мабуть, найвеселiше було, коли агента знiмали з муру. Виявилось, що це не так уже й просто. Як ви пам'ятаєте, пiсля пострiлу лейтенанта Євдокименка агент втиснувся в мур i раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що вiн ненароком роздушив пляшечку з клеєм, яка лежала в правiй боковiй кишенi пiджака, -- i зрозумiло, вiдразу приклеївся до муру!
Це досить швидко збагнув Яким Якович i заходився шукати способи, як спустити агента додолу.
Спершу вiн зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи й попрохав допомоги. Невдовзi у вуличку з гучними сиренами в'їхали двi пожежнi машини з найкращою в областi пожежною командою, котра ось уже протягом п'яти рокiв посiдала на всяких конкурсах першi мiсця.
Поки машини розверталися та пiд'їжджали до муру, де знешкоджений агент злякано лупав очицями, пожежники повистрибували з кабiн, розмотали шланги, пiдключили їх до кранiв i заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.
Побачивши цi приготування, суперагент так затiпався, заверещав, що вороняча колонiя, котра мешкала у парку за стiною, злякано знялася в повiтря, прикривши, на мить чорною хмарою сонце, -- i зникла за лiсом. Та агент даремно перелякався. Пiхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними у мур пiд самим животом агента, щоб вивiльнити його iз цегляної пастки.
Мур i живiт агента лунко вiдгукувались на кожен удар -- та жодна цеглина не випала з кладки й навiть не трiснула.
Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась iнша халепа. Горобцi, що голосно цвiрiнькали навколо, раптом запримiтили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.
Вони один за одним, наче маленькi бомбардувальники, пiдлiтали до Z-003 i з розгону дзьобали в те мiсце, яке прикривали труси. Хiба ж знали горобчики, що то були несправжнi соняхи? I якщо дзьобики звичайних горобцiв були не такi вже й дошкульнi, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язкiвця агент упiзнав вiдразу...
Рiч у тiм, що серед мiстечкових горобцiв був i електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звiльнив вiд пристроїв i випустив на волю.
Електронний горобець вирiшив оселитися зi своїми природними колегами й почати нове життя.
Лейтенант побачив, що загрожує агентовi, вiд зловiсних намiрiв якого нiчого вже не лишилося, пожалiв бiдолаху, спритно видряпався на мур i прикрив його своєю нейлоновою курточкою.
Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича -- i скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише вiд вдячностi, а й вiд того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пiзнав за описами дiдуся, а на ньому -- о, примхи долi! -табличку: "Мiська хорова капела жовтенят". Iз вiкон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, iнструменти для якого було придбано за скарб агентового дiда: жовтенята знайшли його й здали державi...
Так безповоротно розтанули всi мрiї Z-003...
Тим часом командири обох команд пожежникiв вiдiйшли вбiк i почали тихо радитись мiж собою.
-- Ми безсилi, -- розвели вони руками, -- треба викликати бульдозер.
Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся вiддалений гуркiт, стiни навколишнiх будинкiв затрусилися, вiкна задзеленчали -- i на вулицi з'явилися два найпотужнiшi бульдозери, якi тiльки знайшлися в мiстечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, -- але дарма! Мур стояв непорушне, як i сто рокiв тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув нiж, а в другого вiд натуги заглух двигун.
-- Нi, -- похитали головами бульдозеристи, -- тут дiла не буде! -I, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, iз гуркотом посунули назад.
Суперагент уже став поступово втрачати всякi надiї визволитись i вирiшив готуватися до безславної загибелi пiд горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича пiдiйшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крiзь прочинену кватирку.
-- А нащо ви ото робите? -- поцiкавився вiн,
-- Iди, хлопчику, не заважай, -- легенько вiдсторонив його лейтенант. -- Не до тебе зараз, менi отого дядю зняти треба! -- I вiн показав на агента.
-- Отого? -- перепитав малий, зиркнувши вгору. -- Та це ж дуже просто!
-- Як?! -- аж пiдскочив лейтенант.
-- Звичайним лобзиком, -- зневажливо кинув малий, -- узяти лобзика й випиляти його!
