Письмо Вашего сиятельства... и условие господина Анненкова о выкупе Щепкина... — Лист М. Рєпніна — невідомий, але можна припустити, що в ньому йшлося про звільнення М. Щепкіна з кріпацтва, тому актор, як свідчить Котляревський, зустрів його «со слезами признательности и вечной благодарности».
Побачивши талановиту гру М. С. Щепкіна на сцені Полтавського театру, М. Рєпнін вирішив допомогти йому звільнитися з кріпацтва. В листі до курської графині Анни Волькенштейн, кріпосним якої був М. Щепкін і вся його родина, князь М. Рєпнін прохав відпустити на волю актора великого творчого обдарування. Графиня забажала значну суму. Брат її — П. А. Анненков писав 2 травня 1818 р. Щепкіну: «Миша Щепкин! Так как ты, видно, не хочешь быть слугою, видно, не расположен быть благодарным за все то, что твой отец приобрел, бывши у графа, за воспитание, данное тебе, то графиня желает всем вам дать вольную, т. е. вашей фамилии,— отцу твоему, со всем семейством на 8 тысяч, ибо семейство ваше весьма значительно. Если ты оное хочешь получить, приезжай поскорее, так ты получишь; не теряй времени» («Записки актера Щепкина, «Academia», М.—Л., 1933, стор. 257).
Рєпнін, дізнавшись про умови викупу, написав листа графині, в якому просив «снисхождения» до 4—5 тисяч карбованців. Але Волькенштейн згодом забажала за викуп родини Щепкіна 10 тисяч карбованців.
26 липня 1818 р. в Полтаві за участю Котляревського було влаштовано спектакль «в награду таланта актера Щепкина для основания его участи» та відкрито підписку на цей спектакль «среди состоятельных граждан и помещиков». Було зібрано лише 7 тисяч карбованців, решту грошей доплатив М. Рєпнін. Тепер Щепкін став підданим полтавського генерал-губернатора. Лише через три роки завдяки сприянню відомого українського історика Д. М. Бантиша-Каменського актор одержав волю, але ще протягом кількох років змушений був виплачувати Рєпніну 4 тисячі карбованців згідно з виданими векселями.
Імберх Олексій Осипович (1790— 1864) — управитель канцелярії М. Рєпніна; виконував доручення генерал-губернатора у театральних справах.
Горбовський — полтавський прокурор.
Генерал-адъютант граф Ламберт — Ламберт Карл Осипович, крупний поміщик Костянтиноградського повіту.
6
Вперше надруковано у виданні: І. П. Котляревський, Повне зібрання творів у двох томах, т. II, К., Вид-во АН УРСР, 1953, стор. 83.
Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту російської літератури (Пушкінський дім) АН СРСР в архіві «Вольного общества любителей российской словесности» («Входящие бумаги», № 274, 1821 р.).
Подається за автографом.
Глінка Федір Миколайович (1786—1880) — російський письменник. Був членом декабристського «Союзу благоденствия», а також головою «Вольного общества любителей российской словесности». Поміркований за своїми політичними поглядами, він рано відійшов від участі у прогресивному суспільному русі. Однак після придушення повстання декабристів у 1825 р. був заарештований і засланий до Петрозаводська.
Ф. М. Глінка — автор популярних пісень «Тройка» («Вот мчится тройка почтовая»), «Узник» («Не слышно шума городского») та ін. йому належить також повість про визвольну боротьбу українського народу «Зиновий Богдан Хмельницкий, или освобожденная Малороссия» (1817—1819).
«Вольное общество любителей российской словесности» — існувало в Петербурзі в 1816—1825 рр. 3 1818 р., коли головою його став Ф. М. Глінка, Товариство перебувало під впливом «Союза благоденствия», а згодом Північного товариства декабристів. У роботі Товариства брали активну участь письменники-декабристи К. Рилєєв, О. Бестужев, В. Кюхельбекер. До них приєдналися М. Гнєдич, О. Сомов, О. Грибоедов та інші письменники.
Прогресивне крило Товариства прагнуло перетворити його в літературний центр декабристського руху. На засіданнях Товариства обговорювались суспільно-політичні проблеми, питання науки, мистецтва, читались поезії Рилєєва, Бестужева та інші твори ранньої декабристської літератури. Передові члени Товариства виступали проти реакційного напрямку в літературі, пропагували ідеї патріотизму. «Писатель,— говорив М. Гнєдич в одному із своїх виступів,— своими мнениями действует на мнение общества; и чем он богаче дарованием, тем последствия неизбежнее. Мнение есть властитель мира... Перо пишет, что начертается на сердцах современников и потомства. Им писатель сражается с невежеством наглым, с пороком могущим...» (В.Ба- занов, Вольное общество любителей российской словесности, Петрозаводск, 1949, стор. 224).
3 1818 по 1825 р. Товариство видавало щомісячний журнал «Соревнователь просвещения и благотворения», який виходив також під назвою «Труды высочайше утвержденного Вольного общества любителей российской словесности». На його сторінках друкувалися твори Рилєєва, Глінки. Пушкіна та інших письменників. У кращих своїх статтях журнал проводив ідею національної самобутності літератури, необхідності розробки історико-патріотичної тематики тощо. Діяльність Товариства і його друкованого органу була припинена після розгрому декабристського руху.
Почесним членом цього Товариства 29 серпня 1821 р. за рекомендацією М. Гнєдича, Ф. Глінки і М. Новикова було обрано І. Котляревського. 11 вересня 1822 р. на черговому засіданні «Вольного общества» було зачитано уривок з п'ятої частини «Енеїди» Котляревського, схвально зустрінутий присутніми Ф. Глінкою, М. Гнєдичем, А. Нікітіним та К. Рилєєвим.
Туманський Василь Іванович ( 1800—1860) — російський поет, член «Вольного общества любителей российской словесности». Під час своєї поїздки на батьківщину — в село Опанасівку Гадяцького повіту Полтавської губернії Туманський передав Котляревському диплом почесного члена, статут і список членів Товариства.
...жертвую в пользу оного 40 экз[емпляров] малороссийской Энеиды... — Йдеться про видання «Енеїди» 1809 р.
7
Вперше надруковано в кн.: «Литературные портфели», 1, 1923, стор. 36—37.
Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту російської літератури (Пушкінський дім) АН СРСР (№ 125 1С). Подається за автографом.
Гнєдич Микола Іванович ( 1784--1833) — російський поет і перекладач. Народився в Полтаві. Вчився у Полтавській духовній семінарії, Харківському колегіумі та Московському університеті. Постійно цікавився історією і культурою українського народу. М. Гнєдич—автор знаменитого перекладу «Іліади», «цього,— за словами В. Г. Бєлінського,— велетенського подвигу великого таланта і великої праці».
