145
«Великий льох» (1845). Приведенные строки относятся к фрагменту «Стоїть в селі Суботові…», который распространялся в списках (его автограф неизвестен) и долгое время считался отдельным произведением.
…народное существо…— В авторизованном изд. ошибочно: «народное чувство»; в библиографической ссылке неверное указание на с. 53 источника.
Белинский В. Г. Гайдамаки. Поэма Т. Шевченко. // Отеч. записки. 1842. № 5. С. 172. (Рецензии и заметки.) Ср. также в часто цитируемом Ульяновым соч.: Драгоманов М. П. Шевченко, украйнофіли й соціалізм. С. 188. У Ульянова в цитате неточность: «по всем этим признакам они непонятны простому народу» (Курсив мой.— L.).
Место знака сноски, по-видимому, выбрано неверно. Ссылка (в подстрочном примечании указан уточненный вариант; в авторизованном изд.: «„Громада“ №4, 1879») относится к цитате из предыдущего абзаца. Указанное свидетельство Драгоманова обнаружить не удалось; наиболее близки (но не столь категоричны) следующие цитаты из этого соч.: «…чи писав Шевченко свої вірші для мужиків?.. Він всього менше думав писати їх для мужиків… В добрій половині того, що найгарячіше писав Ш., він показується всього менше писателем для мужиків. Попробуйте, напр.., прочитати мужикові хоч „Посланіє до земляків“, котре дехто вважає за самий сік Шевченка!» (с. 135); «нашому мужикові… твори Ш-ка, в котрих він так недоладно міша спосіб розмови і скаче од сліз до жартів і цинізму, покажуться зовсім прикрими,— так само як невміла будівля іншої поеми і її перескоки од речі до речі покажеться нашому мужикові доволі важкою, щоб зрозуміти, про що йде розмова.
Так що до форми доброї частини творів Ш-ка. Що до речей і думок, то тут теж багато шкодять розпусканню „Кобзаря“ серед мужицтва… помилки проти наукової правди… а також нерівність самих його думок» (с. 188).
…чуждых цепей…— В авторизованном изд. ошибочно: «…чужих цепей…».
…свобода… научных изысканий…— В источнике: «…свобода… научного воспитания…».
Костомаров Н. И. Книги бытия украинского народа. (10.)
Статут Кирило-Мефодіївського товариства // Кирило-Мефодіївське товариство: у 3 т. К.: Наук. думка, 1990. Т. 1. С. 150.
Автобиография Николая Ивановича Костомарова. С предисловием В. И. Семевского и примечаниями Н. А. Белозерской // Русская мысль. 1885. Кн. 5. С. 203. Ср. также: Пыпин А. Н. История русской этнографии. Т. 3. С. 166.
В цитируемом источнике: «Рассказывают, что когда он ехал из Петропавловской крепости в Саратов, в сопровождении жандарма, то в Новгороде (через который шла тогда дорога) Костомаров, увидев почтенные остатки древности, пришел в восторг от воспоминаний новгородской свободы и выражал его такими громкими восклицаниями, что провожатый счел нужным воздержать его, благодушно остерегая,— как бы, пожалуй, не пришлось им ехать опять назад…»
История русов … // ЧОИДР. 1846. № 1. С. 3.
Костомаров Н. И. Книги бытия украинского народа. (88.)
Презельный — самый знаменитый. Под названием «История о презельной брани» Соловьёв, ссылаясь на Костомарова и соглашаясь с последним в том, что источник этот «довольно мутный», упоминает «Летопись. Действия презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, с поляки, за найяснейших королей полских Владислава потом и Казимира, в року 1648» Г. Грабянки.
Кулиш П. Записки о южной Руси. Т. 2. СПб., 1857. С. 325.
Превращение Кулиша из романтического Савла в апостола казачьего евангелия…— Савл — имя апостола Павла, первоначально ревностного иудаиста, до его обращения в христианство. Выражение «стать из Савла Павлом» означает измениться до противоположности, стать совершенно другим.
[Кулиш П. А.]. Липовые пущи. Начало романа, найденного в бумагах покойного Д. П. Хоречко // Основа. 1861. № 5. С. 23. (2-я паг.)
О казаках. По поводу статьи П. А. Кулиша, напечатанной в 3-й и 6-й тетрадях «Русского архива», изд. 1877 года // Собрание сочинений Н. И. Костомарова Исторические монографии и исследования. Кн. 5 (Т. 12—14). СПб., 1905. С. 618.
Там же.
…и на прошедшее, и на современное.— В указ. источнике: «…и протекшее и современное».
Кулиш П. А. История воссоединения Руси. Т. 2. С. 24.
Там же. С. 25.
Там же. С. 24—25.
«Останньому кобзареві козацькому» (1884). В издании, использованном для сверки (Куліш П. О. Твори : в 2 т. Т. 1. К.: Наук. думка, 1994) третья и четвертая строки первой цитируемой строфы: «Да з татарами братались, / З турками єднались» (с. 421).
В указанном изд. цитируемые строфы сопровождаются приведенными ниже комментариями П. Кулиша (с. 693—694).
«Да з татарами братались, / 3 турками єднались.— „Спершу козаки були тільки в татар. Озівські козаки перевернулись на Донських, приймаючи до себе розбишак (разбойников.— Тут и далее в скобках пояснения по-русски мои.— L.) звідусюди. Город Черкаси був певно колонією черкаською. З донцями черкаси були свояки, а запорожці — побратими. Черкаси були вірою християне, та безбожні пірати на Чорному морі за Длугоша, которий не дожив до козацтва слов’янського. Про козацьку віру здавна писали, що вона турецька, і не зовсім дармо (напрасно). Між козаками було доволі татар і турок повсякча́си. Тим (поэтому) вони і бились, і дружили з татарами так само, як з ляхами, як з москалями, як з волохами. Запорожці воювали вкупі з кримцями, що бунтувались проти турецького султана, ще до Сулими й Павлюка. Після павлюківщини багацько козаків поховалось од шляхти між ордою. Дружба з нею Хмельницького Богдана «на спустошеннє християнства», як мовляв Самовидець, знана всім добре. Син його з ченців (монахов) зробивсь потурнаком (отуреченным). Петро Дорошенко був гетьманом турецьким. Запорожці од царя Петра втікали під турка, а гетьман їх Орлик прийняв закон Магометів, женився на туркені і мав з нею дітей. Заправляла низовцями здавна така польська шляхта, що робилась банитами (изгнанниками). Банитів було повсякчаси багацько між потурнаками, а в війську Хмельницького налічено їх до шести тисяч. Оці ж то люде були страшні панам і яко турецькі ватажки (вожаки, главари), і яко отамани козацькі. Отечества не було їм ні в Польщі, ні в Московщині, ні в Київщині: всі традиції були в них порвані. Козаки також рвали давні традиції, цурались (сторонились, чуждались) ба (даже) й рідної сем’ї, письменства не любили; ніяких не вели хронік, навіть кошового отамана вибирали тільки з таких, що не знали ні читати, ні писати“ (ЦНБ, ф. I, № 28401, арк. 6—7)».
«А зідравши шкуру, м’ясом / 3 турчином ділились…— „Хоч і звали козаки панів душманами своїми, а проте страшні були людям самі, як жовніра (наемные солдаты) або татарва. Про Наливайка знаємо, як він пустошив мужицькі двори всюди, де проходив. Которі мужики не давали йому стації (постоя), тим різав носи і вуші. Тарас, которого псевдо-Кониський зве Трясилом, тероризував мужиків по Київщині, щоб обороняли віру від Конецпольського, которий віри не займав (не трогал) і которому руські ченці Пустинського монастиря жалілись на козаків. Павлюк мав звичай (обычай) розсилати комишину по мужиках, щоб вистачали всього на його військо, що звелять козаки. Як побачить було мужик під хатою комишину, мусить уволити всю волю козацьку. Гостряниця, чи Острянин, займав цілі села і гнав поперед себе в московські пустині на нові козацькі осади. Терор Хмельницького був страшенний. Як нічим було заплатити орді за підмогу, платив селянами. Брали татаре тільки молодіж, дівчат і дітвору. Се все йшло на турецькі базари, точнісінько як живе м’ясиво. З того ж то часу пійшла народна пісня:
Та бодай Хмеля Хмельницького
Перва куля не минула,
Що велів брати дівки й паробки (парни)
І молоді молодиці…
Як зігнали козаки після паліївщини ввесь народ з правого берега Дніпра в Гетьманщину, тоді Чигиринщина, Черкащина, Білоцерківщина і т. д. залягли пустинею, по котрій біліли тільки людські кістяки, як се прописав нам Самійло Величко після огляду Правобочної України своїми очима. Козаки пишались (гордились) такими подвигами. Мальований запорожець (далее цитируется подпись под старинным народным изображением запорожского казака) вихваляється ними так:
