— Його результат позитивний, — просто відповіла Аомаме.
— Значить, попалися?
— Саме так. Спробувала два різновиди тесту, але результат той самий.
Запала мовчанка, схожа на літографію, на якій ще не вирізьблено ієрогліфів.
— Не сумніваєтеся?
— Від самого початку я про це знала. А тест — лише підтвердження.
Якийсь час Тамару гладив пучками пальців цю літографію мовчання.
— Мушу вас одверто запитати, — сказав Тамару. — Ви збираєтеся народити чи перервати вагітність?
— Не перериватиму.
— Тобто народите?
— Якщо все піде добре, пологи настануть у червні-липні наступного року.
Тамару прикинув у голові цифри.
— Якщо так, то нам доведеться дещо змінити в наших планах.
— Вибачте.
— Не варто, — відповів Тамару. — У будь-якій ситуації всі жінки мають право народити дитину й дістати надійний захист.
— Як у Декларації про права людини, — сказала Аомаме.
— А ще мене цікавить: ви здогадуєтеся, хто — батько?
— Після червня я ні з ким не мала статевих стосунків.
— Так що, сталося начебто непорочне зачаття?
— Якщо так сказати, то побожні люди, мабуть, розсердяться.
— Взагалі якщо зробити щось незвичне, то обов'язково хтось сердитиметься, — сказав Тамару. — Однак якщо ви завагітніли, то треба якомога раніше пройти обстеження спеціаліста. Залишатися самій у цій квартирі до пологів не годиться.
Аомаме зітхнула.
— Залишіть мене тут до кінця року, я вам клопоту не завдам.
Тамару на хвильку замовк. А тоді відповів:
— Як ми й домовилися, побудьте в цій квартирі до кінця року. Але на початку наступного вам доведеться переїхати в безпечніше місце, де легше отримати медичну допомогу. Ви розумієте?
— Розумію, — відповіла Аомаме. Але не мала певності. «Якщо я не зустрінуся з Тенґо, то хіба зможу звідси поїхати?» — подумала вона.
— Одного разу жінка завагітніла від мене, — сказав Тамару.
Якийсь час Аомаме мовчала.
— Від вас? Але ж ви…
— Це правда. Я — «голубий». Безкомпромісний. Здавна і тепер. Таким залишуся і в майбутньому.
— Але від вас жінка завагітніла.
— Будь-хто може помилитися, — сказав Тамару. Однак в його словах не відчувався гумор. — Не буду докладно розводитися, це було в молодості. Лише один раз. І то попався.
— А що сталося з нею?
— Не знаю, — відповів Тамару. — Знав її до шостого місяця вагітності. А потім перестав спілкуватися.
— Після шостого місяця вагітності аборт неможливий, правда?
— І я це розумію.
— Імовірно, що дитина народилася, — сказала Аомаме.
— Можливо.
— Якщо дитина народилася, то ви хотіли б з нею побачитися?
— Вона мене особливо не цікавить, — не вагаючись, відповів Тамару. — Я не таке життя собі вибрав. А ви хотіли б зустрітися з власною дитиною?
Аомаме задумалася.
— Я не уявляю собі, що означає мати власну дитину, бо батьки відмовилися від мене малої. І не маю для себе правильного зразка.
— І все-таки ви збираєтеся привести свою дитину в цей світ. Світ, переповнений суперечностями й насильством.
— Бо я хочу любові, — сказала Аомаме. — Однак не до власної дитини. Такого рівня любові я ще не досягла.
— Але ж дитина причетна до цієї любові.
— Можливо. В якійсь формі.
— А якщо ви прорахуєтеся і дитина виявиться непричетною до любові, якої ви жадаєте, то вона почуватиметься ображеною. Як ми самі.
— Це можливо. Але я відчуваю, що так не станеться. Інтуїтивно.
— Я поважаю інтуїцію, — сказав Тамару. — Однак якщо людина народилася, то може жити лише як носій моралі. Це варто добре запам'ятати.
— Хто це сказав?
— Вітґенштейн.[12]
— Запам'ятаю, — сказала Аомаме. — Якщо ваша дитина народилася, то скільки років їй зараз сповнилося?
Тамару прикинув у голові.
— Сімнадцять.
— Сімнадцять, — повторила Аомаме й уявила собі сімнадцятирічну дівчину як носія моралі.
— Про нашу розмову я розповім мадам, — сказав Тамару. — Вона хотіла поговорити безпосередньо з вами. Але, як я вже неодноразово казав, з міркувань безпеки я був проти цього. Хоча я вжив запобіжних технічних заходів, телефон — досить небезпечний засіб спілкування.
— Зрозуміло.
— Але вона глибоко цікавиться перебігом подій і переживає за вас.
— Я знаю. Дякую.
— Ви зробите розумно, якщо довірятимете їй і прислухаєтеся до її порад. Вона — дуже кмітлива людина.
— Звичайно, — відповіла Аомаме.
«Та попри це мені треба вдосконалювати свою свідомість і самій захищатися, — подумала Аомаме. — Господиня садиби в Адзабу — справді дуже кмітлива людина. З великою реальною силою. Але дечого вона не знає. Скажімо, того, за яким принципом рухається світ 1Q84 року. І, напевне, не помічає, що на небі два Місяці».
Поклавши телефонну слухавку, Аомаме лягла на диван і проспала з півгодини. Коротким глибоким сном. Їй снився порожній простір. В цьому просторі вона щось думала. І в білісінькому блокноті писала невидимим чорнилом. А коли прокинулася, то мала перед очима навдивовижу ясний образ. «Я народжу дитину. Вона щасливо прийде в цей світ. За визначенням Тамару, як носій моралі».
Приклавши долоню до низу живота, Аомаме прислухалася. Але все ще нічого не почула. Поки що.
Розділ 12
(про Тенґо)
Закони світу починають зм'якшуватися
Після сніданку Тенґо скупався у ванні під душем. Помив голову й поголився. Переодягнувся у випрану й висушену білизну. Потім, вийшовши з дому, купив ранкову газету у пристанційному кіоску, зайшов у найближчу кав'ярню й випив гарячої чорної кави.
У газеті не знайшов повідомлень про події, які могли привернути його увагу. Принаймні, переглянувши сьогоднішню газету, він відчув, що світ — досить нудне й нецікаве місце. Здавалось, що читає не сьогоднішню, а тижневої давності газету. Тенґо згорнув газету і глянув на годинник. Була дев'ята з половиною, а відвідувачів пускали до оздоровниці о десятій.
Збиратися додому було просто. Він узагалі не мав великого багажу. Всього-на-всього переміну білизни й одягу, речі туалету й в'язку паперу. Все вміщалося у сумку через плече з парусини. Закинувши її через плече, Тенґо розплатився за перебування в готелі й від станції на автобусі приїхав до оздоровниці. Був уже початок зими. Цього ранку майже ніхто не прямував до морського берега. На зупинці перед оздоровницею з автобуса зійшов лише він.
У фойє оздоровниці, як завжди, він вписав у журнал відвідувачів дату й прізвище. За конторкою сиділа молода медсестра, яку він нечасто бачив. Вона, з надзвичайно тонкими й довгими руками й ногами, зустрівши його усмішкою, скидалася на доброго павука, що показував дорогу в лісі. Медсестри Тамури в окулярах, що завжди тут сиділа, цього ранку не було. Однак Тенґо трохи полегшено зітхнув. Боявся, щоб вона не сказала чогось багатозначного з того приводу, що вчора ввечері він провів додому Кумі Адаті. Не було видно також медсестри Омури, що встромляла кулькову ручку в зібране догори волосся. Можливо, вони безслідно провалилися крізь землю. Як три відьми у п'єсі «Макбет».
