Зітхнувши, Тенґо склав на колінах свої долоні.
— Однак вона не з'явилася. Її принесла сюди так звана повітряна личинка — капсула, яка вміщала дівчину. Якби я все пояснював, то вийшла б довга розмова, але, коротко кажучи, повітряна личинка — плід уяви, вигадка. Але зараз вона перестала бути вигадкою. Межа між плодом уяви та реальним світом стала невизначеною. У небі пливуть два Місяці, які також привнесені з фіктивного світу.
Тенґо глянув на батькове обличчя. Чи суть розповіді змогла дійти до нього?
— Якщо вести розмову в такому контексті, то зовсім не було б дивно, якби ваша свідомість, відділившись від тіла, перемістилася кудись в інший світ і там вільно гуляла. Навколо нас, так би мовити, закони світу почали зм'якшуватися. Як я вже раніше казав, у мене склалося трохи дивне враження, що ви насправді так і робите. Наприклад, приходите до дверей моєї квартири в Коендзі й стукаєте. Зрозуміли? Називаєте себе збирачем абонентної плати «NHK», уперто стукаєте у двері й голосно, на весь коридор, погрожуєте. Так само, як колись давно, коли обходили маршрутом збирача плати в Ітікаві.
Здавалось, ніби атмосферний тиск у палаті ледь-ледь змінився. Крізь навстіж розчинене вікно не долинав жоден звук. Тільки іноді, ніби щось згадавши, цвірінькали горобці.
— Зараз у моїй квартирі в Токіо перебуває дівчина. Зовсім не коханка. Просто через деякі обставини вона знайшла собі в мене тимчасовий притулок. І вона мені розповіла про збирача плати «NHK», що приходив кілька днів тому. Про те, що він говорив і робив, стукаючи в двері. Як не дивно, таким самим способом, як ви це робили колись. Те, що вона почула, збігається з тим, що я пам'ятаю. З тими виразами, які я, якби була змога, хотів забути. І я подумав, що той збирач плати — часом не ви самі? Чи, може, я помиляюся?
Тенґо на півхвилини замовк. Однак батько навіть не ворухнув віями.
— Я хочу тільки одного: щоб ви більше не стукали у двері. Телевізора я не маю. І дні, коли ми удвох збирали плату, скінчилися в далекому минулому. Щодо цього ми вже дійшли згоди. У присутності вчительки. Я не можу пригадати її прізвища, але вона була керівником мого класу. Маленького зросту, в окулярах. Пам'ятаєте? Тому я не хочу, щоб ви стукали у двері. І не лише в мої. Але також інших людей. Ви вже не збирач плати «NHK» і не маєте права таким способом лякати людей.
Тенґо встав зі стільця й, підійшовши до вікна, виглянув за вікно. Уздовж узлісся проходив, спираючись на палицю, дідок у грубому светрі. Мабуть, прогулювався. Він був сивий, невисокого зросту, але з доброю поставою. І тільки ходу мав невпевнену. Ішов крок за кроком, насилу пригадуючи забуту ходу. Якийсь час Тенґо стежив за ним. Дідок поволі перетнув двір й, звернувши за ріг будівлі, зник. Здавалось, що до самого кінця він не міг пригадати, як треба ходити. Тенґо обернувся до батька.
— Я вам ні в чому не дорікаю. Ви маєте право посилати свою свідомість куди завгодно. У вас своє життя і власна свідомість. Ви здійснюєте те, що самі вважаєте правильним. І я не маю права пхати туди свого носа. Але ж ви більше не є збирачем плати «NHK», a тому не годиться ним прикидатися. З цього не буде жодної користі.
Сівши на підвіконня, Тенґо шукав слів у повітрі тісної палати.
— Я не знаю, як склалося ваше життя: якими були ваші радощі, а якими — страждання. Та навіть якщо ви ним не задоволені, ви не повинні чогось вимагати від інших людей. Навіть якщо ви це робите в найбільш знайомій місцевості, вдаючись до найвдалішого способу.
Тенґо мовчки поглядав на батькове обличчя.
— Я хочу, щоб ви не стукали в будь-чиї двері. Хочу від вас лише цього. Мені час йти. Я щодня приходив сюди, говорив з вами непритомним й читав книжку. І принаймні в дечому ми помирилися. Це справді сталося в цьому реальному світі. Може, вам не до вподоби, але я вважав за потрібне ще раз сюди навідатися. Бо ви прив'язані до цього місця.
Тенґо закинув сумку на плече і сказав:
— Я вже йду.
Нічого не сказавши й навіть не ворухнувшись, батько лежав із міцно заплющеними очима. Як завжди. Однак здавалося, ніби він про щось думає. Затамувавши подих, Тенґо не спускав з нього очей. Сподівався, що, може, він раптом розплющить очі й підведеться. Але цього не сталося.
Медсестра з довгими, як у павука, руками й ногами все ще сиділа за конторкою. На її грудях висіла пластикова табличка з прізвищем Тамакі.
— Я зараз повертаюся до Токіо, — сказав Тенґо медсестрі.
— Шкода, що під час вашого перебування ваш батько не опритомнів, — немов заспокоюючи, сказала медсестра. — Та, мабуть, він радів, що ви надовго тут затрималися.
Тенґо не знайшов на це вдалої відповіді.
— Іншим медсестрам передайте мої щирі побажання. Я їм дуже за все вдячний.
Він так і не зустрівся з медсестрою Тамурою в окулярах на носі. І з повногрудою медсестрою Омурою, що встромляла кулькову ручку у волосся. Але почувався трохи засмученим. Вони були здібними медсестрами й прихильно до нього ставилися. Та, можливо, краще, що він з ними не побачився. Бо, зрештою, він сам-один збирався тікати з «Котячого міста».
Коли поїзд вирушив з Тікури, Тенґо згадав ніч, проведену в кімнаті Кумі Адаті. Подумав, що це було щойно вчора. Чудова імітація лампи з квітчастим абажуром, незручне «крісло для любовних утіх», гумористична програма, що долинала із сусідньої квартири. Крик сови у мішаному лісі, дим гашишу, сорочка із «смайлом», густе волосся на лобку, що впиралося в ногу. Хоча ця подія сталася день тому, вона здавалася далеким минулим. Він не міг добре усвідомити перспективи — що було ближче, а що дальше в часі. Як нестійкі терези, суть події так і не визначилася.
Раптом занепокоївшись, Тенґо озирнувся навколо. «Це справжній світ? Чи, може, я знову помилково в іншому світі?» Він спитав у сусіднього пасажира, чи цей поїзд їде до Татеями. Усе гаразд. Він не помилився. У Татеямі зумів пересісти на експрес, що прямував до Токіо. І щораз більше віддалявся від «Котячого міста» на морському узбережжі.
Пересівши на експрес, відчув, як до нього прийшов довгожданий сон. Глибокий сон, під час якого він, начебто спіткнувшись, падав стрімголов у бездонну яму. Повіки самі собою заплющились, і наступної миті свідомість зникла. Коли він прокинувся, поїзд уже проїжджав Макухарі. У вагоні не було надто душно, але під пахвами й на спині виступив піт. У роті з'явився неприємний запах. Наче запах застояного повітря, якого він надихався в батьковій палаті. Тенґо вийняв з кишені жувальну гумку й засунув її в рот.
«Мабуть, я більше не поїду в це «Котяче місто», — подумав він. — Принаймні поки батько ще житиме. Звісно, в цьому світі не можна із стовідсотковою впевненістю що-небудь стверджувати. У всякому разі, в цьому містечку на морському узбережжі мені нема чого більше робити».
