— Фукаері — яскрава особистість з власними нормами поведінки. Навряд чи друге «я» цим володіє.
— Справді, — погодився Комацу. — Ти маєш рацію. Передусім Фукаері — особистість з власними нормами поведінки. І я мушу з цим погодитися.
Проте у Фукаері ховалася якась таємниця. Тенґо відчував, що в цій вродливій дівчині закарбований важливий код, який він мав розгадати. Хто з них реальна Фукаері, а хто — її друге «я». А може, помилково говорити про такий поділ? І Фукаері, залежно від обставин, може виступати в будь-якій формі.
— Все ще залишається кілька незрозумілих речей, — сказав Комацу й, розціпивши пальці обох рук, поглянув на них. Як для чоловіка середніх літ вони були довгими й тонкими. — Віщий голос перестав долинати, джерело висохло, а віщун помер. Що сталося після того з доотою? Навряд чи вона померла, як удова з чоловіком у Стародавній Індії.
— Коли реципієнта не стало, обов'язки перцепієнтки скінчилися.
— Звісно, якщо дотримуватися вашого припущення… — сказав Комацу. — Невже Фукаері написала «Повітряну личинку», усвідомлюючи, якими будуть наслідки? Але Голомозий сказав мені, що вона не робила цього зумисне. Мовляв, принаймні вона не мала такого наміру. Однак як усе це розуміти?
— Безперечно, істини ми не знаємо, — сказав Тенґо. — Але я не думаю, що Фукаері з якоїсь причини навмисне довела батька до смерті. Може, батько, незалежно від неї, в силу певних обставин вибрав смерть. Можливо, вона протидіяла цьому всім, що робила. А може, батько хотів звільнитися від віщого голосу. Та все це лише безпідставні припущення.
Зморщивши носа, Комацу довго роздумував. Потім, зітхнувши, оглянувся навколо.
— Зовсім дивний світ. З кожним днем зникає лінія, що розділяє припущення і реальність. Тенґо-кун, як ти, письменник, визначаєш, що таке реальність?
— Реальний світ там, де тече червона кров, якщо кольнути голкою, — відповів Тенґо.
— Значить, нема сумніву, що цей світ реальний, — сказав Комацу й сильно потер долонею внутрішню сторону передпліччя. Там проступили сині вени. На вигляд не дуже здорові кровоносні судини, що довгі роки страждали від алкоголю, тютюну, нерегулярного сексуального життя й інтриг літературно-митецького світу, Комацу випив залишки віскі із содовою і потряс шматками льоду в порожній склянці.
— До речі, ти не міг би розвинути далі своє припущення? Воно стало дедалі цікавішим.
— Вони шукають заміну віщунові. Водночас їм треба знайти нову дооту, яка б правильно функціонувала. Бо новому реципієнтові потрібна нова перцепієнтка, — сказав Тенґо.
— Інакше кажучи, треба знайти нову правильну мадзу. А якщо так, то доведеться ще раз робити повітряну личинку. Надзвичайно велике завдання.
— Тому-то вони взялися до нас так серйозно.
— Справді.
— Однак це не означає, що в них нема якоїсь мети, — сказав Тенґо. — Вони, напевне, на щось націлилися.
Комацу кивнув.
— І я маю таке враження. Тому вони й хотіли якнайшвидше позбутися нас. Щоб ми не заважали. Здається, ми добряче мозолили їм очі.
— Чим саме?
Комацу хитнув головою. Мовляв, і йому це невідомо.
— Цікаво, що досі передав їм віщий голос? І який зв'язок існує між цим голосом і карликами?
Комацу безсило хитнув головою. На це запитання ніхто з них не мав відповіді.
— Ти бачив кінофільм «Космічна одіссея 2001 року»?
— Бачив, — відповів Тенґо.
— Ми схожі на мавп, що там фігурують, — сказав Комацу. — Оброслі довгим чорним волоссям, вони щось беззмістовне верещать і ходять навколо «моноліту».
У бар зайшло два нових відвідувачі. Як постійні завсідники, вони сіли за шинквас і замовили коктейлі.
— У всякому разі, зрозуміло одне, — наче підсумовуючи розмову, сказав Комацу. — Твоє припущення переконливе й по-своєму логічне. Розмовляти з тобою віч-на-віч завжди приємно. Однак треба вибиратися з цього страшного мінного поля. У подальшому ми вже, здається, не зустрінемося ні з Фукаері, ні з Ебісуно-сенсеєм. «Повітряна личинка» — невинне фантастичне оповідання, в якому немає жодної конкретної інформації. Нас уже не обходить, що таке віщий голос та його послання. На цьому домовимося, чи не так?
— Зійдемо з човна й повернемося до життя на суходолі. Комацу кивнув.
— Саме так. Я щодня ходитиму на роботу й підбиратиму для часопису сякі-такі рукописи. Ти навчатимеш математики здібну молодь і у вільний час писатимеш роман. Обидва повернемося до буденного мирного життя. Не буде ні бурхливої течії, ні водоспаду. Дні підуть за днями, а ми спокійно старітимемо. Не заперечуєш?
— Адже іншого вибору, здається, немає.
Кінчиком пальця Комацу розгладив зморшки на носі.
— Маєш рацію. Іншого вибору нема. Я не хочу, щоб мене вдруге викрали. Одного перебування в тій кубічній кімнатці для мене досить. І наступного разу більше не відкриватиму людям того, що заховане. Бо й так від самої думки про другу зустріч з тими типами серце калатає. Від їхнього погляду людина може вмерти природною смертю.
Комацу підняв над шинквасом склянку й замовив третю порцію віскі із содовою. Взяв у рот нову сигарету.
— Комацу-сан, чому ви досі мені про це не розповіли? Після того викрадення минуло чимало днів. Понад два місяці. Було б краще, якби така розмова відбулася трохи раніше.
— Чому? — задумавшись, перепитав Комацу. — Твоя правда. Я не раз думав про таку розмову, але чомусь відкладав і відкладав. Чому? Можливо, через відчуття провини.
— Відчуття провини? — здивувався Тенґо. Він ніколи не сподівався почути такі слова з уст Комацу.
— І я маю відчуття провини, — сказав Комацу.
— За що?
Комацу не відповів. Примруживши очі, якийсь час крутив між губами незапалену сигарету.
— То Фукаері знає про смерть батьків? — спитав Тенґо.
— Гадаю, що, мабуть, знає. Не знаю, коли, але Ебісуно-сенсей, напевне, передав їй цю новину.
Тенґо кивнув. Йому здалося, що, напевне, Фукаері давно про це знала. Не знав тільки він.
— Значить, ми злазимо з човна й повертаємося до життя на суходолі, — сказав Тенґо.
— Саме так. Забираємося з мінного поля.
— Та хіба ви думаєте, що можна так легко повернутися до попереднього життя?
— Доведеться докласти зусиль, — відповів Комацу і, чиркнувши сірника, прикурив сигарету. — А тебе щось конкретне турбує?
— Багато чого навколо мене вже одночасно закрутилося. Я так відчуваю. Дещо вже змінило форму. Здається, так просто я не зможу повернутися до попереднього життя.
— Навіть якщо під загрозою опиниться наше дорогоцінне життя?
Тенґо невиразно хитнув головою. Він відчував, що з якогось часу його підхопив сильний потік, який ніс його кудись у незнайоме місце. Та пояснити цього конкретно Комацу він не міг.
