Нарешті їй спало на думку, що вона поняття не має, як доктор Бентон — мабуть, найважливіша людина в її житті на даний момент, і так, вона усвідомлювала, як сумно це звучало, але вирішила не зациклюватися на цьому — навіть виглядав. Вона підшукала його в Інтернеті й виявила, що йому було десь за тридцять, білявий із блакитними очима, й у нього дуже рівні й дуже білі зуби. Прийшовши до «Starbucks», що знаходився у кампусі, Олів шепотіла його гарвардському знімку:
— Будь ласка, дозвольте мені попрацювати у вашій лабораторії.
Тоді вона помітила Адама.
Був нехарактерно похмурий день. Ще серпень, але здавалось, ніби настала пізня осінь. Олів глянула на нього, і одразу зрозуміла, що він у жахливому настрої. На думку спала чутка про те, що він кинув чашку Петрі об стіну, тому що його експеримент не вдався, або тому, що електронний мікроскоп потребував ремонту, або тому, що трапилося щось настільки ж несуттєве. Вона подумала сховатися під стіл.
«Все гаразд», — сказала вона собі. — «Це того варте.»
Справи з Ан повернулися в норму. Краще, ніж зазвичай: вони з Джеремі офіційно зустрічалися, а минулих вихідних Ан з’явилася на вечірку «пиво та ласощі», одягнена в легінси та великий светр MIT, який явно позичила у нього. Коли Олів днями обідала з ними двома, це навіть не було ніяково. Крім того, випускники першого, другого і навіть третього курсу занадто боялися «подруги» Адама Карлсена, щоб вкрасти піпетки Олів, а це означало, що їй не потрібно було запихати їх у свій рюкзак і брати додому на вихідні. І вона отримувала безкоштовну висококласну їжу. Вона могла б прийняти Адама Карлсена — так, навіть цього Адама Карлсена з темним настроєм. Принаймні десять хвилин на тиждень.
— Агов…
Вона усміхнулася. Він відповів поглядом, від якого віяло примхливістю та екзистенційною тривогою. Олів зробила підтримуючий вдих.
— Як ти?
— Добре.
Його тон був різким, вираз обличчя — напруженіший, ніж зазвичай. Він був одягнений у червону картату сорочку та джинси, схожий більше на лісоруба, ніж на вченого, що розмірковує над таємницями обчислювальної біології. Вона не могла не помітити м’язи і знову задумалася, чи шиє він одяг на замовлення. Його волосся все ще було трохи задовгим, але коротшим, ніж минулого тижня. Здавалося трохи сюрреалістичним, що вони з Адамом Карлсеном опинилися в моменті, коли вона могла відстежувати як його настрій, так і його стрижки.
— Готовий випити кави? — цвірінькнула вона.
Він розсіяно кивнув, ледве дивлячись на неї. На столі в задній частині залу п’ятикурсник поглядав на них, вдаючи, що чистить монітор свого ноутбука.
— Вибач, якщо я запізнилася. Я просто…
— Все гаразд.
— Ти добре провів тиждень?
— Добре.
Гаразд.
— Гм… займався чимось класним на минулих вихідних?
— Я працював.
Вони встали в чергу, щоб замовити, і все, що Олів зробила все, щоб не зітхнути.
— Погода була гарна, правда? Не дуже жарко.
Він щось буркнув у відповідь.
Це вже було занадто. Існувала межа того, що Олів могла зробити для цих фальшивих стосунків — навіть за безкоштовне фраппучіно з манго. Вона зітхнула.
— Це через стрижку?
Це привернуло його увагу. Адам подивився на неї, між його брів пролягла глибока вертикальна лінія.
— Що?
— Настрій. Це через стрижку?
— Який настрій?
Олів широким жестом вказала на нього.
— Ось цей. У тебе поганий настрій.
— Я не в поганому настрої.
Вона пирхнула — хоча це, мабуть, не був правильний термін для того, що вона щойно зробила. Це було занадто голосно й глузливо, більше схоже на сміх.
— Що? — він нахмурився.
— Та ну…
— Що?
— Твій негатив я і тут відчуваю.
— Неправда, — сказав він обурено, що здалося їй навдивовижу милим.
— Правда. Я побачила твоє обличчя і відразу зрозуміла.
— Нічого подібного.
— Так і було. Так і є. Але все гаразд, у тебе може бути поганий настрій.
Настала їхня черга, тож вона зробила крок уперед і посміхнулася касиру.
— Добрий ранок. Я буду гарбузовий латте зі спеціями. І ту датську булочку з вершковим сиром. Так, ту, дякую. А, — вона вказала на Адама великим пальцем, — він вип'є ромашкового чаю. Без цукру, — весело додала вона. Вона одразу зробила кілька кроків убік, сподіваючись уникнути пошкодження, якщо Адам вирішить кинути в неї чашку Петрі. Вона була здивована, коли він спокійно передав свою кредитну картку хлопцеві за прилавком. Справді, він був не таким поганим, як про нього говорили.
— Я ненавиджу чай, — сказав він. — І ромашку.
Олів поглянула на нього.
— Яка прикрість.
— Ну ти й всезнайка.
Він дивився прямо перед собою, але вона була майже впевнена, що він ось-ось усміхнеться. Про нього можна було багато чого говорити, але не можна було сказати, що він не мав почуття гумору.
— Отже…. Це не через стрижку?
— Мм? Та ні. Це була дивна довжина. Заважала мені під час пробіжки.
Ага, отже, він бігав. Як і Олів.
— Гаразд. Чудово. Бо виглядає непогано.
Виглядає добре. Справді добре. Ти, мабуть, був одним із найкрасивіших чоловіків, з якими я коли-небудь спілкувалася минулого тижня, але тепер ти виглядаєш ще краще. Не те, щоб я переживала про це. Мені взагалі байдуже. Я рідко помічаю хлопців, і я не знаю, чому я помічаю тебе, чи твоє волосся, чи твій одяг, чи те, який ти високий і широкоплечий. Я справді не розумію. Мені завжди байдуже. Зазвичай. Тьху.
— Я… — на секунду він здався схвильованим, його губи рухалися, не видаючи жодного звуку, поки він шукав вірну відповідь. Тоді він раптово сказав: — Я розмовляв із завідувачем кафедри сьогодні вранці. Він досі відмовляється видавати мої кошти на дослідження.
— Ох, — вона схилила голову, — я думала, що вони не повинні прийняти рішення до кінця вересня.
— Так і є. Це була неформальна зустріч, але тема піднялася. Він сказав, що продовжує стежити за ситуацією.
— Розумію, — вона чекала, поки він продовжить. Коли стало зрозуміло, що він не буде, вона запитала: — Стежити як?
— Незрозуміло, — він стискав щелепи.
— Мені шкода, — вона співчувала йому. Дійсно. Якщо й було щось, чому вона могла співпереживати, то це були наукові дослідження, які різко припинялися через брак ресурсів.
— Це означає, що ти не зможеш продовжувати дослідження?
— У мене є інші гранти.
— Так… проблема в тому, що ти не можеш почати новий проект?
— Я можу. Мені довелося зробити деякі зміни, але я маю можливість дозволити собі розпочати нові напрямки досліджень.
— Га?
— Я розумію, — вона прочистила горло. — Так… дозволь підсумувати. Схоже, Стенфорд заморозив твої кошти на основі чуток, що, я погоджуюся, є кепським кроком. Але також здається, ніби зараз ти можеш дозволити собі робити те, що планував, тож… це не кінець світу?
Адам кинув на неї скривджений погляд, раптом виглядаючи ще більш роздратованим.
О, хлопче.
— Не зрозумій неправильно, я розумію принцип справи, і я теж злилась би. Але скільки у тебе ще грантів? Власне, не кажи. Я не впевнена, що хочу знати.
Мабуть, у нього було п’ятнадцять. Він також мав посаду, і десятки публікацій, і всі ці відзнаки були перераховані на його веб-сайті. Не кажучи вже про те, що вона прочитала в його резюме, що він має один патент. У Олів, з іншого боку, були дешеві підробні реагенти та старі піпетки, які регулярно крали. Вона намагалася не зациклюватися на тому, наскільки він попереду в кар’єрі, але не можливо було забути, наскільки майстерним він був у тому, що робив. Дратівливо майстерним.
— Я хочу сказати, що з цією проблемою можна справитись. І ми над цим активно працюємо. Ми в цьому разом, показуючи людям, що ти залишишся тут назавжди завдяки своїй чудовій дівчині.
Олів манірно вказала на себе, і його погляд послідував за її рукою. Очевидно, він не був прихильником раціоналізації та роботи над своїми емоціями.
— Або можеш продовжити біснуватись, і ми можемо піти до твоєї лабораторії й кидати один в одного пробірки, наповнені токсичними реагентами, доки біль від опіків третього ступеня не подолає твій гімняний настрій? Звучить весело, правда?
