Він відвів погляд і закотив очі, але по тому, як вигнулись його щоки, вона зрозуміла, що він розважився. Швидше за все, проти його волі.
— Ти така всезнайка.
— Можливо, але це не я бурчала у відповідь на запитання, як пройшов тиждень.
— Я не бурчав. І ти замовила мені ромашковий чай.
Вона посміхнулась.
— Завжди будь ласка.
Кілька хвилин вони мовчали, поки Олів пережувала перший шматочок своєї датської булочки. Проковтнувши, вона сказала:
— Мені шкода за твої кошти.
Він похитав головою.
— Вибач за настрій.
Ого.
— Нічого страшного. Ти відомий цим.
— Я?
— Так. Це свого роду твоя фішка.
— Невже?
— Ммм.
Його рот сіпнувся.
— Можливо, я хотів пощадити тебе.
Олів усміхнулася, бо насправді це було приємно почути. І він не був хорошою людиною, але був дуже добрим до неї більшу частину часу — якщо не завжди. Він майже посміхався у відповідь, дивлячись на неї так, що вона не могла зрозуміти цього погляду, але через нього в її голову приходили дивні думки, поки бариста не поставив їхні напої на прилавок. Він раптом набув такого вигляду, наче от-от виблює.
— Адам? Ти в порядку?
Він витріщився на її чашку і відступив на крок.
— Запах цієї штуки.
Олів глибоко вдихнула. Рай.
— Ти ненавидиш гарбузовий лате зі спеціями?
Він зморщив ніс, відійшовши ще далі.
— Гидота.
— Як ти можеш його ненавидіти? Це ж найкраще, що створила ваша країна за минуле століття.
— Будь ласка, відійди. Воно смердить.
— Агов. Якщо мені доведеться обирати між тобою та гарбузовим латте зі спеціями, можливо, нам варто переглянути нашу домовленість.
Він подивився на її чашку так, наче в ній були радіоактивні відходи.
— І справді варто.
Коли вони виходили з кав’ярні, він відчинив для неї двері, намагаючись не підійти занадто близько до її напою. Надворі почало моросити. Студенти поспішно збирали свої ноутбуки та зошити зі столів у патіо, щоб піти до класу чи перейти до бібліотеки. Олів була закохана в дощ, скільки себе пам’ятала. Вона глибоко вдихнула і наповнила легені петрихором, зупинившись з Адамом під навісом. Він зробив ковток ромашкового чаю, і це змусило її посміхнутися.
— Агов, — сказала вона, — у мене є ідея. Ти йдеш на осінній біонауковий пікнік?
Він кивнув.
— Мушу. Я входжу в комітет із соціальних та мережевих питань факультету біології.
Вона голосно розсміялася.
— Ти жартуєш.
— Ага.
— Ти справді підписався на це?
— Така робота. Я був змушений погодитись.
— Ах. Звучить. . весело, — вона співчутливо поморщилася, майже знову засміявшись з його нажаханого виразу обличчя. — Ну, я теж піду. Професорка Аслан змушує нас усіх йти, каже, що це сприяє зближенню між лаборантами. Ти своїх студентів теж змушуєш?
— Ні. У мене є інші, більш продуктивні способи зробити їх нещасними.
Вона хихикнула. Він був смішний у свій дивний, темний спосіб.
— Б’юся об заклад, що так. Ну, ось моя ідея: ми повинні потусуватись, поки будемо там. Перед головою кафедри — бо він «стежить». Я тобі віями поблимаю; він побачить, що ми буквально за крок від шлюбу. Потім швидко подзвонить куди треба, під’їде вантажівка й вивантажить твої кошти на дослідження готівкою прямо перед…
— Агов, друже!
До Адама підійшов білявий чоловік. Олів замовкла, коли Адам повернувся, щоб посміхнутися до нього, і обмінявся рукостисканням — близьким дружнім потиском. Вона кліпнула, думаючи, чи їй не привиділось, і ковтнула лате.
— Я думав, ти спатимеш, — сказав Адам.
— Різниця в часі пошила мене в дурні. Я подумав, що міг би прийти до кампусу і взятися за роботу. Також щось поїсти. У тебе немає їжі, друже.
— На кухні є яблука.
— Я ж кажу. Немає.
Олів відступила, готова вибачитися, коли білявий чоловік звернув на неї увагу. Він виглядав моторошно знайомим, хоча вона була впевнена, що ніколи раніше його не зустрічала.
— А це хто? — з цікавістю запитав він. Його очі були пронизливо блакитного кольору.
— Це Олів, — сказав Адам. Після її імені був момент, коли він, мабуть, повинен був вказати, ким вона була. Він цього не зробив, і Олів справді не могла звинувачувати його в тому, що він не хотів розповідати про їхні фальшиві стосунки комусь, хто був для нього явно хорошим другом. Вона просто продовжувала посміхатись й дозволила Адаму продовжити.
— Олів, це мій партнер….
— Чувак, — чоловік вдав, що сердиться, представ мене як свого друга.
Адам закотив очі, явно розважаючись.
— Олів, це мій друг і партнер. Доктор Том Бентон.
Розділ 5
ГІПОТЕЗА: Чим більше мені потрібно, щоб мій мозок був на вершині під час цієї гри, тим більша ймовірність, що він заморозиться.
— Зачекай, — доктор Бентон схилив голову. Його усмішка все ще була на місці, але його погляд став трохи гострішим, сфокусованість на Олів менш поверхневою. — Ти часом не…
Олів завмерла.
Її розум не був спокійним чи впорядкованим — більше нагадував спотворений безлад думок. І все ж, поки вона стояла перед Томом Бентоном, всередині її голови нехарактерно затихло, і кілька міркувань акуратно склалися на свої місця.
Найперше те, що їй комічно не щастить. Шанс, що людина, від якої залежить завершення її любого дослідження виявиться знайомим — ні, другом людини, від якої залежить, чи вона забезпечить свою любу Ан щастям кохання були мізерно малими. І все ж. Знову ж таки, особлива удача Олів не була новиною, тому вона перейшла до наступного міркування.
Їй потрібно було зізнатися Тому Бентону, хто вона така. Вони мали зустрітися о 15:00, і вдавати, що вона не впізнає його зараз, означало б поцілунок смерті для її планів проникнути в його лабораторію. Зрештою, вчені мали величезне его.
Останнє міркування: якби вона сформулювала усе правильно, вона, ймовірно, могла б уникнути, щоб доктор Бентон почув про весь безлад з фальшивими стосунками. Адам не згадував про це, що, ймовірно, означало, що він і не планував. Олів просто потрібно було слідувати його прикладу.
Так. Відмінний план. Олів просто потрібно було слідувати його прикладу.
Олів усміхнулася, схилившись над своїм гарбузовим латте і відповіла:
— Так, я Олів Сміт, я…
— Його дівчина, про яку я стільки чув?
Чорт. Чорт, чорт, чорт. Вона ковтнула.
— Ем-м, взагалі я…
— Чув від кого? — спитав Адам, нахмурившись.
Доктор Бентон знизав плечима:
— Від всіх.
— Всіх, — повторив Адам. Він зараз хмурився. — В Бостоні?
— Ага.
— Чому люди в Гарварді обговорюють мою дівчину?
— Тому що ти це ти.
— Тому що я це я? — Адам виглядав спантеличеним.
— Були і сльози. І трохи вирваного волосся. Декілька розбитих сердець. Не переживай, вони оговтаються.
Адам закотив очі, і доктор Бентон звернув увагу на Олів. Він посміхнувся їй, подаючи руку:
— Дуже приємно познайомитися з тобою. Я списав усе про дівчину як чутки, але я радий, що ти. . існуєш. Вибачте, я не запам’ятав твого імені — у мене жахлива пам’ять на імена.
— Я — Олів, — вона потисла його руку. Він мав гарну хватку, не дуже сильну й не надто м’яку.
— На якій кафедрі ви викладаєте, Олів?
О, дідько:
— Взагалі-то я не викладаю.
— Ой, перепрошую. Я не хотів робити припущення, — він усміхнувся, вибачливо і сором’язливо. У ньому був легкий шарм. Він був молодий, як на професора, але не таким молодим, як Адам. І він був високий, хоч і не таким, як Адам. І він був красивий, хоча… так. Не такий красивий, як Адам.
— То що ти тоді робиш? Ти науковий співробітник?
— Гм, я насправді…
— Вона студентка, — сказав Адам.
Очі доктора Бентона розширилися.
— Аспірантка, — уточнив Адам. У його тоні був натяк на застереження, ніби він справді хотів, щоб доктор Бентон кинув цю тему.
Звичайно, доктор Бентон не зробив цього.
— Твоя аспірантка?
