Адам нахмурився.
— Ні, звісно, вона не моя…
Це був ідеальний момент, щоб відкритися:
— Насправді, докторе Бентоне, я працюю з докторкою Аслан, — можливо, цю зустріч ще можна було врятувати. — Ви, мабуть, не впізнаєте мого імені, але ми листувалися. Ми повинні були зустрітися сьогодні. Я студентка, яка працює над біомаркерами раку підшлункової залози. Та, яка просила прийти працювати до вашої лабораторії на рік.
Очі доктора Бентона розширилися ще більше, і він пробурмотів щось схоже на «Якого біса?». Потім його обличчя розтягнулося в широкій посмішці:
— Адаме, ти повний засранець. Ти мені навіть не сказав.
— Я не знав, — пробурмотів Адам. Його погляд був прикутий до Олів.
— Як ти міг не знати, що твоя дівчина…
— Я не казала Адамові, бо не знала, що ви друзі, — Олів перебила. А потім вона подумала, що, можливо, це не зовсім правдиво звучить. Якби Олів дійсно була дівчиною Адама, він би розповів їй про своїх друзів. Оскільки за шокуючого повороту сюжету виявилося, що він мав принаймні одного. — Справа в тому, що я, ем-м… не складала два плюс два докупи і не знала, що ти той Том, про якого він завжди говорив. — Отак, краще… — вибачте, докторе, Бентоне, я не хотіла…
— Том, — він сказав з посмішкою на місці. Його шок, здається, перейшов у приємне здивування. — Будь ласка, називай мене Томом. Його очі на кілька секунд бігали між Адамом і Олів. Потім він сказав, — Гей, а ви вільні? — він показав на кав’ярню. — Чому б нам зараз не зайти всередину і не поговорити про ваш проект? Немає сенсу чекати до обіду.
Вона зробила ковток свого латте, щоб заспокоїтися. Чи була вона вільною? Технічно, так. Їй хотілося б добігти до краю університетського містечка і кричати в порожнечу, поки сучасна цивілізація не впаде, але це не було терміново. І вона хотіла здаватися якомога зручною для доктора Бентона— Тома. Ті хто благають, і ті, хто обирають і все таке.
— Я вільна.
— Чудово. Ти, Адаме?
— Олів завмерла. І Адам також, на секунду перед тим як вказати:
— Я не думаю, що мені варто бути присутнім, якщо ти збираєшся провести їй співбесіду.
— О, ні, це не співбесіда. Просто неофіційна розмова, щоб перевірити, чи моє дослідження і Олів співпадають. Ти ж хотів би знати, якщо твоя дівчина переїжджає на рік до Бостона. Ходімо, — він показав їм знак слідувати за ним, а потім увійшов всередину «Старбаксу».
Олів і Адам обмінялися мовчазним поглядом, який якось спромігся сказати багато. Він казав: «Що, в біса, нам робити?» і «Звідки я можу знати?» і «Це буде дивно», і «Ні, це буде просто погано». Тоді Адам зітхнув, надягнув покірний вираз обличчя й попрямував усередину. Олів пішла за ним, шкодуючи про свої життєві вибори.
— Аслан йде на пенсію, так? — запитав Том після того, як вони знайшли усамітнений столик позаду. У Олів не залишалося іншого вибору, як сісти навпроти нього і зліва від Адама. Як хороша «дівчина», припускала вона. Її «хлопець» тим часом похмуро пив свій ромашковий чай поруч з нею. «Мені слід сфотографувати це», — подумала вона. Він став би чудовим вірусним мемом.
— Через декілька років, — підтвердила Олів. Вона любила свою наукову керівницю, яка завжди підтримувала і заохочувала. З самого початку вона давала Олів свободу розвивати свою власну дослідницьку програму, що було практично нечувано для аспірантів. Мати наставника, який не ліз була чудовою, коли мова йшла про переслідування її інтересів, але…
— Якщо Аслан скоро йде на пенсію, то вона більше не подається на гранти — зрозуміло, оскільки її не буде поруч достатньо довго, щоб контролювати проект, що означає, що твоя лабораторія немає достатньо коштів, — ідеально підсумував Том. — Добре, розкажи мені про свій проект. Що у ньому крутого?
— Я… — вона через силу намагалася зібратися з думками. — Отже, це… — ще одна пауза. Цього разу довша і до болю не зручніша. — Ем-м…
— Це, власне, і була її проблема. Олів знала, що вона чудовий науковець, що вона дисциплінована та має навички критичного мислення, щоб добре працювати в лабораторії. На жаль, для досягнення успіху в академії також потрібна була здатність презентувати свою роботу, продавати її незнайомцям, представляти її на публіці та. . це не було тим, що їй подобалося чи вдавалося. Це викликало у неї паніку і почуття, ніби її засуджують, немов прикріплену до предметного скла, а її здатність виробляти синтаксично зв’язані речення тікала з її мозку.
Як от прямо зараз. Олів почувалася так, ніби її щоки палахкотять, а язик зв’язується і…
— Що це за запитання, — перебив Адам.
Коли вона глянула на нього, він дивився з-під лоба на Тома, який лише знизав плечима.
— Що крутого у вашому проекті? — повторив Адам.
— Так. Крутого. Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Я не думаю, що знаю, і, можливо, Олів також.
Том зітхнув:
— Добре, що б ти запитав?
Адам повернувся до Олів. Його коліно торкнулося її ноги, тепло й дивно заспокійливо крізь її джинси.
— На які питання спрямований ваш проект? Чому ви вважаєте, що він важливий? Які прогалини в літературі він заповнює? Які техніки ви використовуєте? Які виклики ви передбачаєте?
Том зітхнув:
— Так, звичайно. Візьми до уваги всі ці довгі, нудні питання, Олів.
Вона глипнула на Адама і побачила, що він вивчає її зі спокійним і підбадьорливим виразом обличчя. Те, як він побудував питання допомогло їй зібратися з думками і усвідомлення того, що у неї були відповіді на всі ці питання розвіяло її паніку. Він, певно, не навмисно це зробив, але це їй дуже допомогло.
Олів згадала того хлопця з ванної кімнати, що було вже кілька років тому:
— Я не знаю, чи ти достатньо хороша, — сказав він. — Важливо, чи твої причини бути в академії достатньо хороші.
Він сказав, що причина Олів найкраща, тому вона зможе впоратися з цим. Їй потрібно було впоратися з цим.
— Добре, — вона почала заново після глибокого вдиху, згадуючи все, що вона репетирувала минулої ночі з Малкольмом. — Ось у чому справа. Рак підшлункової залози дуже агресивний і смертельний. У нього дуже погані прогнози, тільки одна людина з чотирьох залишається живою через рік після поставлення діагнозу, — її голос, їй здавалося, звучав менш задихано і більш впевнено. Добре. — Проблема у тому, що його важко виявити, ми здатні його діагностувати на дуже пізній стадії. На цьому етапі рак уже настільки поширився, що більшість ліків не можуть протидіяти йому. Але якщо його діагностувати раніше…
— Люди могли б отримати лікування швидше і мати більший шанс вижити, — сказав Том, трохи нетерпляче киваючи. — Так, я добре у цьому обізнаний. У нас вже є деякі інструменти для скринінгу. Наприклад, зображування.
Вона не здивувалася, що він заговорив про це, оскільки зображування це те, на чому спеціалізувалася Томова лабораторія.
— Так, але це дорого, забирає час і часто не корисне через складне положення підшлункової залози. Але… — вона ще раз глибоко вдихнула. — Гадаю, я знайшла набір біомаркерів. Не з біопсії тканин — біомаркерів у крові. Неінвазивних і легких для отримання. Дешево. В мишей вони виявляють рак підшлункової на першій стадії.
Вона зупинилася. Том і Адам витріщалися на неї. Том був, очевидно, зацікавленим, а Адам виглядав… трохи дивно, якщо чесно. Враженим, можливо? Ні, неможливо.
— Добре. Це звучить обіцяюче. Який наступний крок?
— Зібрати більше даних. Провести більше аналізів з кращим обладнанням, щоб довести, що мій набір біомаркерів достатньо цінний для клінічного тестування. Але для цього мені потрібна більша лабораторія.
— Зрозуміло… — він кивнув зв задуманим виразом обличчя, а потім відкинувся на спинку крісла. — Чому рак підшлункової?
— Це один з найбільш смертельних видів раку і ми знаємо про нього дуже мало…
— Ні, — Том перебив. — Більшість студентів третього року аспірантури занадто зайняті тим боротьбою за центрифугу, щоб придумати власну лінію дослідження. Повинна бути причина, чому ти така вмотивована. У когось із твоїх близьких був рак?
