на чолі вже не коша, а цілої армії, і то побідної», – вспоминал Чеботарев. Поколебавшись несколько дней, Петлюра согласился, и 10 (23) января Шинкарь назначил его атаманом «украинских гайдамацких кошей Слободской Украины», с правами командующего армией. Ему подчинялись все украинские войска на Харьковщине, Полтавщине и Екатеринославщине, а первым заданием было отобрать у большевиков Полтаву {1136}.
Штаб коша расположился в той же гостинице «Эрмитаж». Кош выпустил «Десять заповедей для гайдамаков», которые начали раздавать всем вновь сформированным частям. Последняя, десятая заповедь звучала так: «Буду кожної хвилини готовий до походу – до бою. Для мене, як для гайдамаки, нема втоми, нема перепон, нема одступу назад. Я знаю тільки дорогу вперед. Клянуся и присягаюся своєю любовью до рідного краю, своєю пошаною до праведних мучеників – героїв нашого народу, що не покладу зброї, не втихомириться серце моє аж доти, доки не увільниться Україна від ворогів її – большевиків» {1137}.
Николай Выдыбайло, в то время юнкер 2‑й Украинской военной школы, стал одним из бойцов куреня черных гайдамаков Петлюры. Юнкера размещались тогда в зданиях Братского монастыря на Подоле. В один из январских вечеров будущие бойцы решили «поговорить о политике». Обсуждали, что Центральная Рада слишком пассивна в борьбе с наступающей на Киев армией «червоної Москви»… но пришел дежурный офицер и приказал юнкерам спать.
Спали не довго. О півночі звук сурми розбудив усіх. Позривалися з ліжок і по звуках сурми пізнали, що треба скоро йти в низ. Понакидали на опашку шинелі і поспішали до їдальні, яка служила і місцем для збірок в таких випадках.
Скоро саля їдальні заповнилась юнацтвом всієї школи. В ті трівожні часи такі випадки траплялися часто, тож кожний був певний, що в місті сталося якесь заворушення і влада потрібувала нашої помочі. Але було щоінше.
Вартовий старшина коротко поінформував, що прибув Секретар Військових справ Симон Петлюра [на самом деле Петлюра тогда уже не занимал этой должности. – С. М.] і зараз буде тут.
Не довго чекали. Ось він в супроводі начальника школи полк[овника] Клєопи, декого з курсових старшин і свого осаула. Одягнений у звичайну шинелю і чорну смушкову шапку. В очах видно було утому і лагідність.
В салі було тихо, хоть мак сій.
Обвів усіх своїми ласкавими спокійними очима і сказав:
– Вибачте мені, дороге юнацтво, що я в таку пізню пору приходжу і порушую ваш спокій… москаль оточує з усіх боків нашу дорогу Батьківщину, посягає на нашу молоду Українську Народню Республіку і це нам не дає права спати… Я прийшов просити вас піти зі мною боронити нашу Неньку від большевиків, які під прапорами ніби свободи, рівеньства і брацтва ідуть на нас, щоби наложити знов кайдани, які ми тільки що скинули. Вони йдуть, щоби поневолити наш трудовий нарід… Отже я прошу вас стати в обороні своїх батьків… Ми не йдемо, як кажуть большевики, боронити буржуїв і генералів, бо ми їх не маємо, а йдемо боронити самих себе, свою, кровю і потом наших дідів политу, землю… Не буду вам богато говорити… Ви сини селян і робітників і самі це добре знаєте! Мені потрібно вас тільки двіста чоловік, отже охочих прошу зараз записатись у вартового старшини і на четверту годину рано будьте готові до походу. Ви будете називатись “Курінь Чорних Гайдамаків“ при Коші Слобідської України, яким командую я. З вами поїде, як командант, сотн[ик] Блаватний – тут Гол[овний] Отаман [эту должность Петлюра получил значительно позже, в 1919 году. – С. М.] показав очима на сотн. Блаватного. – Нашийте собі якісь відзнаки, щоб вас можна, було відріжнити… О 4 год. подадуть трамваї і ви поїдете, куди вас повезуть… За пару днів ви повернете, щоб знов продовжувати перервану науку, яка дасть вам можливість стати старшинами Армії У. Н. Р. і дійсними оборонцями свого народу! На тім оставайте здорові!.. – сказав і спокійно відійшов, а за ним і старшина.
Останні слова Симона Петлюри були покриті грімким “Слава“, що як грім лунало з молодецьких грудей.
Ми на перебій кинулися до запису і скоро спис на 200 люда був готовий.
Каждый нашил себе на левый конец воротника знак отличия – черный треугольник; отсюда и название «черные гайдамаки» {1138}.
Перед четырьмя часами утра на Александровскую площадь действительно подали три «пульмановских» трамвайных вагона. (Заметим, что трамваи неоднократно применялись в те годы для переброски войск по городу. О том, как в конце 1918 года новоявленных солдат везли трамваями с того же Подола в Пущу-Водицу, чтобы воевать за гетмана Скоропадского против Петлюры, вспоминал Константин Паустовский {1139}.) Расселись по вагонам и отъехали. В первом вагоне оркестр заиграл марш. Проехали Крещатик, городскую думу, свернули на Львовскую улицу, миновали Лукьяновский базар и доехали до железнодорожной станции Лукьяновка, на Дегтяревской улице. Здесь их ждал поезд с пассажирскими вагонами III класса. «Головний Отаман Слобідського коша С. Петлюра був на стації з якимись старшинами і підійшов до нас без церемоній, вбраний як звичайний вояк, з рушницею через плече. Задоволений з нашої виправки і бадьорости. З богатьма перекинувся теплими словами, побалакав зі старшинами, потім попращав нас і десь відїхав», – вспоминал Выдыбайло.
Через час тронулись и через Борщаговку доехали до станции Киев I. Было уже светло. Проехав вокзал без остановки, переехали Днепр и остановились на станции Дарница до вечера. Затем двинулись по полтавской линии, на Гребенку. В Яготине разоружили неорганизованную большевистскую часть (несмотря на то, что гайдамаков было двести, а противников – более двух тысяч). Забрали винтовки, пулеметы, массу патронов, шесть мотоциклов и несколько хороших коней… Отцепили от большевистского поезда пять вагонов и поехали дальше, на Кононовку. Там гайдамаки должны были сдержать наступление большевиков, которые были уже в Гребенке {1140}.
Создание Гайдамацкого коша вселило надежду по крайней мере в некоторых украинских деятелей. Андрей Никовский писал в «Новой Раде»:
Я ніколи не вірив у три міліони українського війська.
Бо не вірив і в тридцять міліонив українського народу.
Я знав тільки, що покійниця «Рада» мала три тисячі передплатників.
<…>
І от тепер, коли вже прийшли наші, може, останні дні —
– Додумалися!
С. Петлюра, забувши про свої три міліони украiнського війська, організує три тисячи охочих рятуват Слобожанщину.
І що ви думаєте?
Коли вже не пізно, то врятує не тільки Слобожанщину, але й Полтавщину і Київщину {1141}.
Жуковский высказывал
