Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Завершився процес формування території сучасної України. Попри те що рішення про передання Криму мало певне політичне забарвлення, слід зауважити, що економіка півострова вже в період післявоєнної відбудови була тісно пов’язана з економікою УРСР. З 1953 до 1963 р. випуск валової продукції промисловості Криму збільшився у 3,4 раза. Капітальні вкладення в народне господарство зросли майже втричі та становили понад 1,5 млрд карбованців. Було побудовано 76 великих промислових об’єктів. До 1991 р. Кримська область перебувала у складі УРСР, 1995 р. була створена Автономна республіка Крим. Водночас наявність у складі УРСР, а згодом незалежної України великого масиву переважно російськомовного населення заклала підвалини гострого «конфлікту ідентичностей» і спроб сепаратизму після 1991 р.

У сучасній російській публіцистиці найчастіше розглядається крізь призму концепції неправомірного «царського подарунка» М. Хрущова добре знайомим йому особисто українцям. Українські автори наголошують на історичних зв’язках України і Криму, волюнтаризмі як основі всієї радянської політики до і після М. Хрущова (при зовнішньому дотриманні юридичних норм), неможливості передбачити 1954 р. розпад СРСР, а отже, і абсурдності постановки питання про якісь особливі «українські симпатії» М. Хрущова. Річниця події нерідко використовується різними політичними силами в Україні та Росії для роздмухування протистояння.

9 листопада 1976 р., Київ – Москва.

Голова групи – Микола Руденко (1920–2004; письменник, філософ, 1977 р. заарештований, 1988 р. звільнений, емігрував, працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», 1990 р. повернувся в Україну), члени-співзасновники: колишній генерал-майор Петро Григоренко (1907–1987; правозахисник, 1964 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, 1964 р. розжалуваний у рядові, до 1971 р. неодноразово переслідувався, примусово лікувався в психлікарнях, 1977 р. висланий за кордон і позбавлений радянського громадянства), письменник Олесь Бердник (1926–2003; письменник-фантаст, у 1979–1984 рр. в ув’язненні, 1989 р. обраний провідником гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка»), юрист Іван Кандиба (1930–2002; 1961 р. засуджений до 15 років таборів за участь в Українській робітничо-селянській спілці, звільнений 1976 р., 1981 р. отримав 10 років таборів, помилуваний 1988 р. на прохання Р. Рейгана, 1992 р. член ОУН, у 1996–2001 рр. голова ОУН в Україні), юрист Левко Лук’яненко (нар. 1928; 1961 р. заарештований у справі Української робітничо-селянської спілки, засуджений до розстрілу, заміненого 15 роками таборів, вів активну правозахисну діяльність у таборах, 1976 р. вступив до УГГ, 1977 р. знову заарештований, 1988 р. помилуваний, 1990 р. став на чолі Української Гельсинської спілки та Української республіканської партії, автор Акту про незалежність України, балотувався у президенти на виборах 1991 р., у 1990–2007 рр. нардеп, посол до Канади), біолог Оксана Мешко (1905–1991; у 1947–1954 рр. у таборах, 1979 р. по суті голова УГГ, 1980 р. примусово обстежувалася у психлікарні, у 1981–1985 рр. у таборах і на засланні), історик Микола Матусевич (нар. 1946; у 1977–1988 рр. у таборах і на засланні), публіцист, богослов і релігієзнавець Мирослав Маринович (нар. 1949; у 1977–1987 рр. у таборах та на засланні, у 1990-х активний діяч «Міжнародної амністії» в Україні, з 2010 р. голова Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу, віце-ректор УКУ), мікробіолог Ніна Строката-Караванська (1926–1998; 1971 р. засуджена до 4 років таборів, 1979 р. разом з О. Мешко активно виступила на захист заарештованих дисидентів, емігрувала до США), публіцист Олекса Тихий (1927–1984; працював учителем, 1977 р. разом із М. Руденком став жертвою радянської провокації, засланий до таборів, помер у тюремній лікарні).

Згодом до групи увійшли В’ячеслав Чорновіл (1937–1999; видатний український дисидент, правозахисник, журналіст, письменник, критик, один із найяскравіших лідерів шістдесятників, видавав «Український вісник», неодноразово заарештовувався і засилався до таборів, 1988 р. відновив діяльність УГС, з 1989 р. член, з 1992 р. голова Народного Руху України, нардеп, у 1990–1992 рр. голова Львівської облради, балотувався у президенти України 1991 р., загинув в автокатастрофі), видатний поет, перекладач, критик Василь Стус (1938–1985; один із найяскравіших поетів-шістдесятників, дисидент, у 1972–1977, 1980–1985 рр. у таборах, де і помер, 2005 р. Герой України, посмертно), найвідоміший український релігійний дисидент-баптист Петро Вінс (нар. 1956; видатний діяч ЄХБ, з 1979 р. в еміграції, сьогодні бізнесмен, мешкає в Києві) тощо.

Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі 1975 р., які підписав СРСР. У результаті в Москві виникла перша радянська група сприянню виконанню Гельсінської угоди. Подібні групи почали виникати і в республіках СРСР. Так було покладено початок абсолютно легального правозахисного руху в СРСР.

9 листопада 1976 р. після консультацій з 9 іншими правозахисниками М. Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГГ. Найактивніше діяла в Києві. Основа діяльності – радянське законодавство і принципи Гельсінської угоди, з якими мали знайомити громадян СРСР її члени. Члени УГГ добивалися від влади здійснення права на вільний обмін інформацією та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних прес-агентств. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв’язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.

Після тимчасового когнітивного дисонансу, коли дисиденти виступили в ролі добровільних помічників уряду, КДБ оговтався і всерйоз взявся за членів групи. Вже наступного року більшість із них була заарештована під різними приводами, зокрема ставши жертвами кількох прямих провокацій. Після 1979 р. діяльність групи була послаблена через репресії. Проте навесні 1979 р. у мордовських таборах політичних в’язнів створено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі, до якої увійшли деякі члени УГГ. З 1980 р. видавався «Вісник політичних репресій в Україні». 1988 р. організація відновлена у вигляді Української Гельсінської спілки.

Непогано відома в Україні завдяки підручникам і пресі подія. На честь П. Григоренка названа площа у Львові, проспект у Києві, в Сімферополі відкрито пам’ятник. У Горлівці існує музей В. Стуса, вручається літературна премія його імені.

26 квітня 1986 р., 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС імені В. І. Леніна (110 км на північ від міста Київ), радіоактивна хмара пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США.

Володимир Васильович Щербицький (1918–1990; у 1957–1961 рр. секретар ЦК КПУ, у 1961–1963, 1965–1972 рр. голова Ради міністрів УРСР, у 1972–1989 1-й секретар ЦК КПУ, у 1971–1989 рр. член Політбюро ЦК КПРС); Микола Антонович Доллежаль (1899–2000; інженер-теплотехнік, у 1952–1986 рр. керував НДІ-8, що конструював усі радянські реактори, головний конструктор реакторів типу РБМК-1000, двічі Герой Соціалістичної Праці, кавалер 6 орденів Леніна, лауреат Ленінської і 3 Сталінських премій, неофіційно – головний винуватець аварії, змушений піти на пенсію 1986 р.); науковий консультант проекту Анатолій Петрович Олександров (1903–1994; замолоду – учасник Білого руху, згодом видатний радянський фізик-ядерник, заступник І. Курчатова, один із розробників радянської атомної зброї, атомних криголамів, у 1975–1986 рр. президент АН СРСР, тричі Герой Соціалістичної Праці, кавалер 9 орденів Леніна і 5 Сталінських премій, після Чорнобиля був на пенсії); директор ЧАЕС Віктор Петрович Брюханов (нар. 1935; з квітня 1970 до липня 1986 р. директор ЧАЕС, 1986 р. виключений з партії, 1987 р. засуджений на 10 років ув’язнення, інвалід II групи); головний інженер ЧАЕС Микола Максимович Фомін (у 1973–1986 рр. головний інженер ЧАЕС, 1987 р. засуджений на 10 років позбавлення волі); Анатолій Степанович Дятлов (1931–1995; заступник головного інженера з експлуатації, призначений судом «головним винуватцем аварії», 1987 р. засуджений на 10 років позбавлення волі, випущений достроково за станом здоров’я); Микола Тимофійович Антошкін (нар. 1942; 1985 р. генерал-майор, начальник штабу ВВС Київського військового округу, керував ліквідацією наслідків катастрофи, отримав звання Героя СРСР і велику дозу опромінення, у 1988–1998 рр. на командних посадах ВВС СРСР та Росії); Борис Євдокимович Щербина (1919–1990; один із творців радянського нафтогазового комплексу в Західному Сибіру, у 1984–1989 рр. заступник голови Ради міністрів СРСР, голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, подібної ж комісії з ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії 1988 р., член ЦК КПРС у 1976–1990 рр.); Валерій Олексійович Легасов (1936–1988; видатний радянський хімік, академік АН СРСР, з 1983 р. 1-й заступник директора інституту атомної енергії імені І. Курчатова, один із головних організаторів ліквідації наслідків катастрофи, після доповіді в МАГАТЕ 1986 р. щодо причин трагедії піддавався цькуванням з боку частини колег-учених і влади, загинув за нез’ясованих обставин); командири пожежних частин Василь Іванович Ігнатенко (1961–1986), Віктор Миколайович Кібенок (1963–1986), Володимир Павлович Правик (1962–1986), Леонід Петрович Телятников (1951–2004; 1986 р. майор внутрішньої служби) та ін.