Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Переговори з українськими діячами щодо визнання Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) вів заступник міністра оборони СРСР генерал Валентин Варенников (1923–2009; учасник Другої світової війни і низки локальних воєн, у 1984–1989 рр. перший заступник начальника генштабу збройних сил СРСР, у 1989–1991 рр. главком сухопутних сил СРСР, заступник міністра оборони, придушив виступ у Вільнюсі 1991 р., підтримав ДКНС, 1994 р. виправданий судом, у відставці, у 2000-х рр. громадський діяч комуністичної орієнтації, нардеп Росії від блоку «Родина»).

19 серпня 1991 р. з метою повернення суспільства до попередніх порядків було здійснено спробу державного заколоту. Його ініціатори (представники вищого державного керівництва СРСР) створили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який узяв до рук владу в країні замість начебто хворого президента СРСР М. Горбачова. ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід частини газет. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, на вулиці виведено війська.

Вранці того ж дня у Києві В. Варенников на чолі делегації військових від імені ДКНС ультимативно зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України надіслало на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук, не висловившись однозначно на переговорах із Варенниковим, у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя. Лоляльно до ДКНС поставилася переважна більшість компартійних осередків, преса, телебачення. Але ввечері 20 серпня Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридичної чинності на території УРСР. Зроблено це було під тиском новин з Москви та реакції опозиційних сил (Народної ради), котрі з самого початку зайняли принципову позицію. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна рада засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним. 19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти ДКНС відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Рішучий опір заколотникам з боку десятків тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, нерішучість немолодих ватажків ДКНС спричинили провал заколоту 22 серпня 1991 р.

Одразу було заборонено діяльність КПРС, 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України. Почався стрімкий розпад радянської системи керівництва, який призвів до того, що місцеві радянські еліти відчули можливість самим узяти владу в руки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР 346 голосами ухвалила Акт проголошення незалежності України, а також постанову Верховної Ради УРСР про те, що відтепер єдиними законами на території колишньої республіки є її Конституція, на 1 грудня було призначено референдум щодо питання незалежності. Третім документом, ухваленим того історичного дня, стала «Постанова про військові формування на Україні» (передбачала підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України, створити Міністерства оборони України, Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України. До залу засідань Верховної Ради під співи «Ще не вмерла Україна…» та «Червона калина» було внесено ще недавно заборонений синьо-жовтий прапор, який незабаром змінив радянський на флагштоці.

На карті світу виникла ще одна незалежна держава, невдовзі визнана міжнародним співтовариством. Для громадян України почалася нова історична доба.

Подія, що відзначається на державному рівні (головне державне свято України – День незалежності України), проте масштаби святкувань рік від року варіюються. Активно відзначається й українцями за межами Батьківщини.

1 грудня 1991 р., Україна.

Леонід Кравчук (самовисуванець); В’ячеслав Чорновіл (Народний Рух України); Левко Лук’яненко (Українська республіканська партія); Ігор Юхновський (самовисуванець); Володимир Гриньов (самовисуванець, нар. 1945; доктор технічних наук, професор, входив до Демплатформи в КПРС, 1989 р. співголова Харківської організації Народного Руху, голова Міжрегіонального блоку реформ, у 1990–1993 рр. заступник голови Верховної Ради України); Леопольд Табурянський (Народна партія, нар. 1940; у 1990–1993 рр. на чолі нечисленної Народної партії, політичний і громадський діяч).

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. передбачало проведення всенародного референдуму 1 грудня того ж року. Референдуму передувала велика агітаційна робота з боку демократичних сил, протидії з боку забороненої й дискредитованої в очах більшості українського суспільства КПУ, по суті, не було. Склалася унікальна ситуація: в незалежності України були зацікавлені майже всі політичні сили, від послідовних націоналістів до комуністичних функціонерів, котрі побоювалися негативної реакції з боку «демократичного», як могло здатися, керівництва Російської Федерації. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниці для голосування. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, що мали право проголосувати. Паралельно виборці отримали бюлетені, в яких містилися прізвища згаданих вище 6 кандидатів у президенти України. Головна боротьба розгорнулася між старим компартійним «бійцем» Л. Кравчуком і ветераном-дисидентом В. Чорноволом. Потужна передвиборна кампанія, проведена «батьком незалежності» Л. Кравчуком, котрий вміло грав на побоюваннях українських громадян щодо можливого розколу нації внаслідок перемоги правих сил, призвела до масової підтримки кандидатури Л. Кравчука (окрім трьох галицьких областей, які стійко підтримували Чорновола).

У референдумі взяли участь 31 891 742 особи (84,18 % населення України). З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «за». Найвищий показник тих, хто проголосував «за» – в Тернопільській області (98,67 %), найнижчий – в Автономній республіці Крим (54,19 %). На виборах президента переміг Л. Кравчук (61,59 %, або 19,6 млн голосів), на другому місці опинився В. Чорновіл (23,27 %, або 7,4 млн). Л. Лук’яненко здобув 4,49 % виборців, В. Гриньов – 4,17 %, І. Юхновський – 1,74 %, Л. Табурянський – 0,57 %.

Було підтверджено проголошення України незалежною державою, обрано першого президента, що уможливило початок масштабних процесів державного будівництва.

Добре відома в сучасній Україні подія, річниці котрої відзначаються громадськими організаціями.

28 червня 1996 р., Київ.

Президент України Леонід Кучма (нар. 1938; у 1986–1992 рр. генеральний директор ВО «Південний», у 1992–1993 рр. прем’єр-міністр України, другий президент України з 19 липня 1994 р. до 23 січня 2005 р., головний герой «касетного скандалу» з 2000 р. і дотепер, відмовився балотуватися на третій термін, відійшов від великої політики); голова Верховної Ради Олександр Мороз (нар. 1944; помітний київський партійний функціонер, 1991 р. після заборони КПУ створив на її основі та очолив Соціалістичну партію України, 1994 р. балотувався в президенти, голова Верховної Ради України у 1994–1998 та 2006–2007 рр., беззмінний лідер СПУ та її парламентської фракції, ініціатор «касетного скандалу», після 2007 р. разом із партією втратив популярність, письменник); головою робочої групи з розробки Конституції з 1991 р. і до смерті був Леонід Юзьков (1938–1995; видатний український юрист, професор КНУ, з 1992 р. перший голова Конституційного суду України, член Венеціанської Ради Європи «Демократія через право»); з травня 1996 р. на чолі Тимчасової спеціальної комісії з доопрацювання проекту Конституції України був народний депутат Михайло Сирота (1956–2008; інженер, член Народно-демократичної партії, з 1999 р. голова Трудової партії, загинув в автокатастрофі).