Ирина Солодченко - МУХА НА ВЕТРОВОМ СТЕКЛЕ

… Но мысль уже не остановить. Эту двушку, где последнее время жила Лариска, родители получили от завода. Потом он уехал учиться в КПИ, и, по сути, съехал, потому что, вернувшись в город после дипломирования, сразу же ушел в прийми. Потом умер отец. А компанейской и доброй Лариске долго не удавалось найти себе пару. Ну никак у нее с парнями не срасталось… Пока, наконец, на горизонте не вырисовался кацап Жорик Редькин («кохайтеся, чорнобриві та не з москалями»), и мать тогда им предложила такой вариант: пока живите у меня, но Жорик пусть из общаги не выписывается, и тогда вам дадут малосемейку. Но Жорик не хотел малосемейку на краю города, и поставил вопрос ребром – или прописывайте, или гудбай. Засидевшаяся в девках Лариска упала матери в ноги: пропиши…

И та дрогнула… А потом родилась Машка, и они втроем выдавили маму в село к бабушке, создав ей невыносимую жизнь…

Эх, надо будет поговорить с племяшкой. Хоть напоследок пожить своей жизнью… Отдельно от всех… Тут, конечно, евроремонт, удобно, хорошо, сытно, но… Годы утекают как песок сквозь пальцы. Это сегодня 45, а завтра? А завтра – кердык, учитывая, что в Украине мужики долго не живут… Сделает там косметический ремонт… На Жорика надежды нет, но Машка!… Машка не меркантильная… Машка добрая… Одной крови. Кто с ним на кладбище каждый год ездит к родителям? Машка! С кем по душам можно поговорить? С ней же! И даже руки зачесались навести в той квартире порядок, что-то подремонтировать, подрихтовать…

… Вдруг словил себя на том, что сидит, согнувшись, как солдат в окопе, обнимая ладонями эмалированную кружку с горячим чаем… Странно… Что за предчувствия? Нет войны… И он не в окопе… Украина – мирное государство, с кем воевать?

И облокотившись на спинку мягкого дивана, он опять предался воспоминаниям, спровоцированным смертью сестры.

… Когда три года назад Жорик переехал к своей молодухе, и Лариска резко сдала. От стресса у нее случился диабет, на ногах повылазили жилы… И не нашла сеструха ничего лучшего, как попивать. Короче, пошла вразнос. И раньше не равнодушная к рюмке (почти 20 лет на рынке, а там выпить – первое дело), она взялась за это дело всерьез. И постепенно из жизнерадостной, общительной и в принципе остроумной женщины образовалась саркастическая толстая старуха.

Конечно, на произвол ее не бросали. Машка к тому времени жила у мужа, да и Жорик аккуратно навещал, приносил еду и деньги… Иногда, после очередной травмы и его звали, чтобы организовать доставку в больницу. Тучное тело немолодой женщины надо было снести с 5 этажа хрущевки без лифта, потом возить по больнице на каталке с рентгена к врачу, от врача на рентген. Как-то зайдя в палату, он увидел ту самую веселую и смешливую Лариску из далекой юности. Рассказывая сопалатницам истории из своей жизни, она вся светилась от счастья и, по-видимому, чувствовала себя на последних «гастролях».

Черт… А ведь так и говорила: «Я умру, а вы, сволочи, все соберетесь на моих похоронах». Так и случилось… А бабушке о ее смерти до сих пор не сообщили. Зачем ей это знать?

Заплющив очі і згадав…

Сестра – весела, життєрадісна погануля, а він поруч – гарний сором’язливий хлопчина, якогось дідька напханий комплексами. Влітку їх відвозили до бабусі на село. Тієї самої бабусі, якій наразі 92 роки, а вона ще картоплю саджала минулої весни. Старе кишло із дверима, розділеними навпіл. Дуже зручно: нижня зачинена половинка заважає домашнім тваринам перестрибнути, а кухня тим часом відкрита для повітря. Дуже зручно затаїтися за такими дверима й «стріляти» з дерев’яної рушниці по курям і гусакам. Коло причілка – широка лава, де батько завжди спав улітку. У хаті 2 кімнатки. У більшій – високе ліжко з периною. На стелі сволок. Піч, яку він не пам'ятав розпаленою, бо взимку у бабусі звичайно не гостював. Стріха з мишами. Лише перед своєю смертю батько накрив хату шифером. Найулюбленіша справа малого – ганятися з «рушницею» за півнем. І колись таки дочекався помсти: підстерігши «неозброєного» ворога, когут накинувся на нього і якби не бабуся – заклював би на смерть.

Старша на 10 років сестра щовечора тікала до клуба на танці, а він залишався з бабусею. По стінах розвішані написи в рамках. А він, маля зовсім, вмостившись зручненько на ліжкові намагається читати: «Б…о…г е…с…т…ь л…ю…б…о…в…ь».

– Бог єсть любов…- допомагає бабуся.

– А хто такий Бог?

Стара лагідно посміхається й знижує голос.

– А батькові не розкажеш?

Тато в Бога не вірує. Якщо довідається, лиха не оберешся. І бабуся тихесенько повістує, що Бог – це такий… Тут вона й сама запинається й лізе до скрині за допомогою. У хаті їх дві – дерев'яні, з металевими скобами й засувками. Не раз він малим туди лазив і сидів на дбайливо складених різнокольорових накидках, вибитих скатертинах та плахіттях… Мама якось розповідала страшну історію, як один хлопчик заліз до скрині, а ляда закрилася, і той малий удушився… Нещодавно мама витягла з цієї скрині старе шмаття й змушувала бабусю його вдягти.

– Коли ви їх збираєтеся носити? Помрете й не зносите. Нaшо ви це зберігаєте?

Та виявляється, під лахміттям є ще й книга. БІБЛІЯ.

– Бог – це такий…- намагається бабуся пояснити і сама заплутується.

– Людина? – допомагає онучок.

– Та ні… Не людина…

– То хто ж? – силкується докопатися дитина до суті.

– Істота, – нарешті вимовляє бабуся й хреститься з переляку кілька разів на надпис «Бог є любов». Бо і сама жахається того, що вимовила та з того, що перехрестилася. І швидко виправляється. – Ні… Не істота… Надлюдина…

Єдино що зрозумів малий, так те, що Бога не завадить лякатися. Через те, що він страшний і карає за найменшу провину. Та батько його чомусь не боїться, бо каже, що лякатися треба хіба що людей. Кому вірити? Вкрай заплутали хлопчину ці дорослі…

Назавтра поки бабуся поралася біля свині, він відхилив ляду… А щоб та випадково не впала, притримав її зігнутою спиною. Зсередини пахтіло цвіллю й нафталіном. Він дістав Біблію, поклав її на стіл і почав читати:

«Авраам родил Исаака; Исаак родил Иакова; Иаков родил Иуду и братьев его; Иуда родил Фареса и Зару от Фамари; Фарес родил Есрома; Есром родил Арама; Арам родил Аминадава; Аминадав родил Наассона; Наассон родил Салмона; Салмон родил Вооза от Рахавы; Вооз родил Овида от Руфи; Овид родил Иессея; Иессей родил Давида царя; Давид царь родил Соломона от бывшей за Уриею; Соломон родил Ровоама; Ровоам родил Авию; Авия родил Асу»…

Якісь чудернацькі імена… Нетутешні… Чужі…

А ввечері – безкінечні оповіді, як бабуся пережила війну, як виховувала чотирьох дітей. Довге життя… Чоловіка поховала одразу після війни. Дідусь їхав підводою через міст й перекинувся у річку. Приїхав додому й занедужав. І трясця його охопила… А потім дідові уві сні примарилося, що він упав у колодязь і довго з нього вилазив… І таки видерся! «Тож житиму», – повеселішав дідусь, а по обіді відійшов…

Тут бабуся замовкає, а діти ще деякий час міркують, чим вони завинили? «Я сегодня, без сомнения, уж виновен пред тобой». Цього дня він гуляв із хлопчатами, тер кабачата для гусаків, нарвав вишні на вареники. У чому ж він винний? Ну, сестра зрозуміло… На танці частенько вечорами збігає, двоюрідний брат Андрійко – на річку, а він – ні… Цілісінький день із бабусею. І за те його люблять. «Слухняний…»- каже бабуся… И пестує стрижену голівку своєю шорсткою долонею.

… Телевизор шипит серым экраном, пачка от сигарет – пустая… Вспомнил про коньяк в шкафчике, и дернул с полстакана прямо из горлышка, а потом долил в бутылку чай и поставил назад, чтобы Светка сразу не обнатужила подмену. В голове зашумело, колесики завертелись и вытащили на гора давно забытое…

… Черт, проведать бы бабушку, пока не поздно… Последний раз осенью гостевал… Правда, на той неделе звонил, узнать, что там и как… «Приїдеш мене ховати», – відповіла старенька з сумом. «Та ви таке вже років сорок кажете… Поживіть ще».

… Бабуся, бабуся… Жінка, яка подарувала йому щасливе сільське дитинство.

… Якось вона витягла зі скрині своє злежане плаття і чистий фартушок. Потім вимивши замурзаний писок онука, наказала вдягнутися у парадне і повела «в собраніє». Це так на селі називаються збори, де співають псалми, які стара ретельно записує в зошит. Сірий товстий шорсткий зошит. Взагалі вона неписьменна, але вивчилася грамоті винятково переписуючи псалми. Як-от:

Горе мне! Ибо со мною теперь как – по убор собрание летнихъ плодовъ, как по уборке винограда: ни одной ягоды для еды, ни спелаго плода, котораго желаетъ душа моя…