Так на чому ми зупинилися? На тому, що читач, якого приваблюють детективи з вбивствами – співучасник письменника, який йому підбирає найжорстокіші, найбезглуздіші історії аби тільки зайняти його час і заробляє на цьому немалий ґешефт.
Ось такий тандем…
2
Андре Цоколько – звичайно псевдонім нашого письменника. Справжнє його ім'я – Сергій Тимошка. Випускник філологічного факультету, як і більшість українських літераторів. Після університету Сергій довгий час писав для ґлянцевого жіночого журналу під ім'ям Ната Карачаївська, а потім став його редактором. Коли йому вже набридлі сльозаві історії, зненацька для себе написав повість… Добро, що сам собі редактор, і в своєму журналі ту повість і опублікував. А в іншому виданні організував позитивну критику, як заведено в літературних колах.
Згодом він прибився до молодіжного опозиційного руху «Бла-бла-бла», де початківці таврували членів Союзу письменників. Та коли написав свою другу повість, колеги її сприйняли не дуже схвально і роз’яснили, що малі форми наразі не в ціні. «Нате вам!», – розлютився Сергій і написав детективний роман з заплутаним сюжетом, який знову надрукував у своєму журналі. Проте довелося вже і пометушитися, щоб видати книжку… Ще трохи зусиль – і у відомому літературному журналі з'явилась стаття знаного прозаїка, у якій стверджувалося, що Андре Цоколько – це видатний український письменник і майбутній класик. І пішло… Перша премія у всеукраїнському конкурсі "Трилер десятиліття", а потім – «Письменник року». Тепер його репрезентували наступним чином: Андре Цоколько письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, есеїст. У тридцять вісім років він таки став членом Союзу письменників, і коли хтось пантеличився, що це не дуже в'яжеться з його участю у русі «Бла-бла-бла», видатний письменник відповідав: «Мрію, щоб мене звідтіля витурили». А на питання «Чому сам не підеш?» відказував: «Ніколи…». З роками Сергій зрозумів, що письменство – заняття не курне, а треба просто уважно читати кримінальні хроніки, знати основи криміналістики й затоваришувати з парочкою оперів. Його роман «Засмажений пес» перевидавали п’ять разів.. Видавці за ним полювали й намагалися заздалегідь купити наступний твір…
Ще в університеті він одружився з донькою регіонального поета. Дружина виявилася гарною господинею і матір'ю, виховувала доньку і охоче взяла на себе будинок та фінанси.. А що ще треба? Марійка вміла і готувати, і подавати, і слово мовити перед поважними гостями. Щоправда, на порядку денному аж верещало питання окремої квартири в Києві, і Сергій сподівався, що незабаром буде мати на це потрібні гроші.
Та раптом, на рівному місті він зрозумів, що таке творча криза…. З одного боку, звідки їй взятися? Матеріалу навколо – достобіса. Він вже призвичаївся з будь-якої газетної замітки 300-сторінкову книжку написати… Та не писалося… Все вже було… Ось і минулий тиждень – котові під хвіст. Сергій вкотре перебирав пучками клавіатуру, та дарма. Сюжети не вимальовувались, а в голові засіли американські фільми, і через те герої виходили якимось -… ну не українцями. В «Засмаженому псові» він вже вивів персонажів з загадковими іменами: Ламбордія, Турляндія, Корак, Бурджинак… Так там і події відбувалися в незнаній країні Прамронії… А зараз він намагався нагородити героїв слов'янськими іменами, а виходило або «Дуже страшне кіно», або «Юленька», де у російському ведмежому кутку марширують вишукані дівчатка з барабанами. Сидів він так сидів і з полегшенням зітхнув, коли наступного понеділка його запросили до Києва на вручення чергової премії. А в середу – благодійний бал. З четверга поїхав у творче турне, а опісля з ремонтом завівся…
Та надовго відкладати не годилося. Адже руки пік аванс від видавництва, який потрібно відробляти. А видавництво працювало на грантах, і з ними не пожартуєш. Ім'я Андре Цоколько було вже досить розкрученим, і видавець “підбадьорював”: «Або сам пиши, або хтось інший під твоїм ім'ям, або я сам когось знайду – мені байдуже». І ось Сергій Тимошка знову скніє перед комп'ютером у своєму кабінеті й намагається вималювати персонажів нового роману…. А тут ще і погода не допомагала: набігли хмари, дощ періщить, голова болить…
…Без стуку до кабінету нечутно увійшла дружина й поставила поруч із клавіатурою каву на таці… І навшпиньках, вийшла. Сергій провів її поглядом, і сьорбнувши кави, почув тупотіння онучки, яка пробігла повз його кабінет. Вимуштрувана дружина шикнула на малу: «Цить! Дідусь працює!».
Дідусь працює… А молодявий дідусь нічого й не працює, а тільки ламає голову над своїми потенційними персонажами… В голові – не дійові особи, а цифри… Гроші течуть, як пісок крізь пальці…. Щойно прилетіли з Іспанії, знімали там віллу цілий місяць… А сім'я потребує ще більших витрат, бо донька вийшла заміж за лобуряку, і хоча сама працювала на державній службі, та доводилося допомагати…. Він з самого початку був проти цього шлюбу, та хто його слухав? Так і сталося, як гадалося. Тільки згодом дружина зрозуміла, що зять, негідник, просто клюнув на ім'я відомого письменника. І хоча в Україні це поняття умовне, та для зятя й цього було достатньо, бо був родом з якоїсь, соромно й вимовити, Жабуринівки. Андре Цоколько – більш-менш знаний письменник та й годі. На телешоу підсвітився, поїздив Україною з творчими вечорами, з презентаціями нових творів – і так його ім'я стало відомим. Нещодавно – ще один прорив: запропонували екранізувати психологічний трилер «Кривавий хлопчик». Вчора надіслав електронною поштою ще гарячий сценарій продюсерові. Все начебто і добре… Та всі як змовилися: «Які плани на майбутнє? Коли щось новеньке напишете?». Так… Треба писати…. А тут і зять, сволота, натякнув, що наваяв повістишку й чекає допомоги у виданні. Що міг створити цей ледар? Сунувся до дочки, аби пригальмувала нездару, а та в сльози: «Хочеш позбавити мене чоловіка?».
Що ж писати?…. Останній роман «Заживо розрізаний» був автобіографічним…. Набридли ті трилери, і він під закличною назвою вичавив зі своєї вбогої біографії все, що міг… Підрихтував, звісно. Де треба – сльозу дав, прикрасив деталями з життя свого друга-моряка, особливо стосовно його амурних пригод… Самому, на жаль, таких історій бракувало через занадто пильну дружину…. Тільки зітхнув, аж знову налетіли ці шуліки: коли наступна книжка? Та хіба вам цього мало? Відповів, що набирає матеріал… А терміни?… Ну, років через п'ять. «Теж автобіографічний?» Та ні вже… Тепер це будуть вигадані люди.
… Так, на се нема ради… Треба із цього Забарова щось витискати…Сергій походив по кімнаті… Пригадав, як сидів між матір'ю Забарова і дружиною вбитого, і вже начебто почав намацувати канву… і як гуркіт серед чистого неба – плач онучки за дверима! Канва пішла шкереберть, і знову в голову напхалися зовсім інші думки… «Конче необхідно продиратися до Польщі… Кшиштоф, собака, щось давненько не телефонував….». Нещодавно потоваришував з польським письменником, і вони допомагали один одному: Кшиштофа вже видали в Україні, а з Сергієвими книжками хитрий пшек щось тягнув…
Та що ж воно не пишеться??? Адже закони жанру відомі як двічі два, і справа тільки за технікою! Письменник підхопився зі стільця і забігав по пухнастому килиму. Автоматично підняв полум’яно-червону нитку, яка вирізнялася на жовтому килимі, і накручуючи її на палець почав думати… Так… Ось нитка… Червона нитка… Непогано розбавити роман філософією, найкраще – східною… У «Кровавому хлопчикові» він зав'язався з мусульманами, і вже думав, що як Рушді шмигне у підпілля… Почалися загрозливі дзвінки: обурені хрипкі голоси докоряли, що він якось не так зобразив мусульман. Ні… З бусурменами краще не зв'язуватися. Буддизм! Так, краще буддизм, він і безпечніший і загадковіший. А може про Дудаєва щось написати? І згадав, що його вже випередили… Одному колезі розповіли байку про Дудаєва, і той її розгорнув у цілий роман…
Отже, детектив – це розслідування злочину, і найкраще за все – вбивства, бо будь яке вбивство привертає увагу читача. Розслідування ведеться професіоналом або аматором. Слава Богу й Агаті Крісті, за роки існування детектива виробилися Закони жанру, якікожний знає, як свої п’ять пальців. Слідчі мусять бути дивакуватими й мати особливі риси характеру: недовірливість, обжерливість, підозрілість, тощо. Обов'язкова наявність напарника – цілковитої протилежності головному героєві, який своїми безглуздими питаннями дратуватиме його і через якого слідчий пояснюватиме читачеві хід справи. Поліцейські – цілковиті бовдури, не здатні зв'язати докупи дві події. Вони ганяються за невинними й саджають їх пакунками до буцигарні, тож велемудрому приватному детективу доводиться їх звідти витягати. Ще слід насунути підозру на пару безневинних персонажів, а вбивці дати повне алібі, яке наприкінці розвалиться в порох.
