— Поки що успішно. Принаймні кудись рухається.
— І все-таки щось тебе начебто тривожить.
— Та ні. Лише не можу заснути. Нема чим особливо тривожитися. Але досі я звичайно міцно засинав.
— Як мені тебе жаль! — сказала подруга, лагідно масажуючи яєчка долонею руки з обручкою. — Ну, то що? Бачиш погані сни?
— Снів майже не бачу, — відповів Тенґо. І це була правда.
— А от я часто бачу сни. Завжди той самий. Уві сні ловлю себе на думці, що я вже його бачила. Тобі це не здається дивним?
— Який сон, наприклад?
— Ну, наприклад, сон про хатину в лісі.
— Про хатину в лісі, — повторив Тенґо. Він подумав про людей у лісі. Про гіляків, карликів, Фукаері. — Яка це хатина?
— Ти справді хочеш послухати мою розповідь? Тобі не буде нудно слухати про чужий сон?
— Зовсім ні. Я готовий слухати, — щиро сказав Тенґо.
— Я йду сама лісом. Не таким глибоким і зловісним, у якому загубилися Гензель і Ґретель. Не густим і досить світлим. Надворі тепло. Іду пополудні в радісному настрої. Коли це бачу перед собою хатину з димарем і невеличким ґанком. Вікна в ній завішані крапчастими фіранками. Одним словом, хатина з приємним зовнішнім виглядом. Стукаю у двері і кажу: «Добридень!». Відповіді нема. Ще раз стукаю, сильніше — двері самі відчиняються. Стояли незачиненими. Заглядаю в хатину, попереджаючи: «Добридень! Тут хтось є? Я заходжу». — Ніжно погладжуючи яєчка, подруга дивиться на Тенґо. — Розумієш мій настрій?
— Розумію?
— В хатині одна кімната. Дуже простої будови. Невеличка кухня, ліжко, їдальня. Посередині — піч, на столі — акуратно розставлені страви для чотирьох осіб. З тарілок піднімається гаряча пара. Однак у кімнаті нема нікого. Їжа готова, але тоді, коли всі збиралися сідати за стіл, щось сталося — наприклад, раптом з'явилося чудовисько, — вони повтікали надвір. Але стільці не поперекидувані. Все мирне, на диво буденне. І тільки людей нема.
— Які страви були на столі?
Подруга задумалася.
— Не можу пригадати. Які страви? Та не в цьому проблема. Річ у тому, що вони гарячі, щойно приготовані. Так чи інакше, я сідаю на один стілець і чекаю повернення сім'ї, що мешкає в цій хатині. Мушу їх чекати. Чому, не знаю. Оскільки це сон, то все можу пояснити. Можливо, хочу, щоб мені показали дорогу додому або щось дістати. В усякому разі, я чекаю на них. Однак ніхто не приходить. Їжа все ще парує на столі. Дивлюсь на неї і відчуваю, що страшно хочу їсти. Але поки їх нема, я не можу самовільно торкатися її. Мабуть, так думаю?
— Гадаю, що так, — відповів Тенґо. — Та оскільки йдеться про сон, то я не дуже певний у цьому.
— А тим часом починає смеркати. Стало темно і в хатині. Ліс навколо швидко погустішав. Хочу запалити лампу, але не знаю, де вона. Поступово я починаю хвилюватися. І раптом помічаю дивну річ — їжа нітрохи не перестає парувати. Час минає, а вона залишається гарячою. І я починаю дивуватися. Щось тут не так. На цьому сон кінчається.
— І що сталося потім, не знаєш?
— Думаю, щось, напевне, сталося, — відповіла подруга. — Уже смеркнулося, а я, не знаючи дороги назад, сама-одна залишилася в загадковій хатині. Щось має статися. Здається, щось не дуже приємне. Та завжди на цьому сон закінчується. І так повторюється не один раз.
Переставши гладити яєчка, подруга притулилася щокою до грудей Тенґо.
— Можливо, цей сон на щось натякає?
— Наприклад, на що?
Вона не відповіла на запитання Тенґо. А натомість запитала:
— Тенґо-кун, ти хочеш послухати найстрашнішу частину цього сну?
— Хочу.
Вона глибоко зітхнула, а Тенґо відчув, ніби на його соски подув поривчастий вітер, що пробився крізь вузьку протоку.
— Можливо, я сама — чудовисько. У якийсь момент подумала про таке. Може, люди побачили, що я наблизилась, і, квапливо переставши їсти, кинулися надвір? І поки я тут, вони не можуть повернутися? Та, незважаючи на це, я мушу чекати в хатині їхнього повернення. Від такої думки мені стає дуже страшно. Ніхто мене не врятує.
— А може, — сказав Тенґо, — це твій дім, і ти сама чекаєш свого повернення.
Сказавши ці слова, Тенґо збагнув, що цього не слід було робити. Але слово не горобець: вилетить — не піймаєш. Подруга довго мовчала. Потім рішуче стиснула його яєчка — так сильно, що він не міг дихати.
— Навіщо ти сказав такі жорстокі слова?
— Без жодного наміру. Просто раптом спало на думку, — насилу видушив із себе Тенґо.
Подруга розслабила руку й зітхнула. А тоді сказала:
— А тепер розкажи про свій сон. Сон, який ти бачиш.
Нарешті вирівнявши дихання, Тенґо відповів:
— Як я вже казав, я майже не бачу снів. Особливо останнім часом.
— Все-таки хоч трошки, мабуть, бачиш. Бо нема на світі людей, яким нічого не сниться. Якби ти таке сказав, зіпсував би настрій докторові Фройду.
— Можливо, бачу, та коли прокидаюся, як слід не пам'ятаю. Хоча залишається враження, що начебто бачив сон, його змісту, проте, зовсім не можу пригадати.
Подруга поклала прутень Тенґо на долоню і старанно зважувала його — так, ніби його вага могла щось важливе сказати.
— Ну що ж, сну не чіпатимемо. Натомість розкажи про роман, який зараз пишеш.
— Про роман, який зараз пишу, не хочеться розповідати.
— Та не треба розповідати весь сюжет, від початку до кінця. Цього я не вимагаю. Бо я добре знаю, що при такій здоровій статурі ти чутливий юнак. Можеш розказати хоч трошки — якусь складову частину або маленький епізод. Хочу, щоб ти відкрив тільки мені те, чого ніхто інший на світі не знає. Ти сказав мені жорстокі слова, а тому я хочу такого відшкодування. Розумієш, що я кажу?
— Здається, розумію, — невпевненим голосом відповів Тенґо.
— Ну то, розповідай.
— Це розповідь про мене самого. Або про когось, змодельованого за моїм зразком.
— Можливо, що так, — сказала подруга. — А я в ній фігуруватиму?
— Ні. Бо я перебуваю в нетутешньому світі.
— А мене в нетутешньому світі нема?
— І не лише тебе. Людей тутешнього світу в нетутешньому немає.
— Цікаво, чим відрізняється нетутешній світ від тутешнього? Можеш розпізнати, де зараз перебуваєш?
— Можу. Бо я пишу.
— А інші, крім тебе, люди? Скажімо, якби я з якогось дива раптом туди потрапила…
— Гадаю, розпізнають, — відповів Тенґо. — Наприклад, у нетутешньому світі є два Місяці. Тому відмінність очевидна.
Думку про світ з двома Місяцями на небі Тенґо запозичив з «Повітряної личинки». Він надумав написати про такий світ набагато складніший, свій власний роман. Думка та сама, і, можливо, згодом виникнуть проблеми у зв'язку з цим. Але зараз йому будь-що хотілося написати твір про світ з двома Місяцями. А про те, що буде згодом, можна подумати потім.
— Інакше кажучи, якщо вночі глянути на небо і побачити два Місяці, то стане ясно, що це нетутешній світ? — спитала подруга.
— Бо це прикмета.
— А обидва Місяці не накладаються один на одного? — поцікавилася вона.
Тенґо хитнув головою.
— Не знаю чому, але відстань між двома Місяцями підтримується завжди однакова.
Подруга певний час задумалася над таким світом. Її палець виписував на грудях Тенґо якийсь малюнок.
— Послухай, ти знаєш, чим відрізняються між собою англійські слова lunatic та insane?
— Обидва прикметники позначають психічну аномалію. З майже непомітною відмінністю.
— Insane стосується вродженої вади голови. У такому випадку вважається бажаним спеціальне лікування. А от lunatic, навпаки, вказує на тимчасове порушення свідомості під впливом Місяця, тобто Luna. У Великобританії дев'ятнадцятого століття людині, визнаній лунатиком, зменшували кару на один ступінь, якщо вона вчинила злочин. На тій підставі, що її, мовляв, задурманило місячне світло. Неймовірно, але такий закон справді існував. Інакше кажучи, юридично визнавалося, що Місяць порушує людську психіку.
— Звідки ти це знаєш? — здивувався Тенґо.
— Що ж тут дивного? Я прожила на десять років довше за тебе. А тому не дивно, що знаю більше.
«Це правда», — погодився Тенґо.
— Якщо бути точною, то цього я навчилася на лекціях з англійської літератури в жіночому коледжі. Під час читання Діккенса. Наш учитель був диваком і постійно відхилявся від сюжету розглядуваного твору. А тому я хотіла сказати, що два Місяці на небі викличуть ще більші порушення голови, ніж один, як це буває тепер. Зміняться припливи й відпливи, порушиться цикл місячного в жінок. Гадаю, одна за одною з'являться ненормальності.
Тенґо задумався над сказаним.
— Справді так може статися.
— У тому світі люди постійно стають несповна розуму?
— Та ні, це не так. Особливо не божеволіють. Тобто поводяться так само, як ми в цьому світі.
Подруга взяла в руку прутень Тенґо.
— У нетутешньому світі люди поводяться так само, як у цьому світі. Якщо так, то в чому сенс нетутешнього світу?
