Гінтер і Розенберг у найгострішій опозиції до християнства. Вони протиставлять нордійський ідеал «чести» християнському ідеалові «любови». В одному зо своїх останніх творів «Побожність нордійського роду», розвиває Гінтер ідею нордійської релігійності з її цьогосвітньою побожністю, з почуттям батьківщини й прямуванням до шляхетности, з бездоґматичністю й безпосередністю супроти бога, з її культом тіла (однаково чужим як для гріха, так і для спасення), а передусім – звязаністю з вічними законами природи в звичаях, праві й думанні. «Гелєнець почував себе людиною, що мала творити цінності в божеській природі; середньовічна церква вчила, що людина може творити цінності тільки проти природи, яка видавалася їй небожеською, низькою, що тягне до гріха» – каже він.
Гінтер видвигає нордійство в Заратустри, у греків від Гомера до Плятона, в первісному Римі, в Ісляндії й Норвегії «заґ», в германів з-перед Карла. Майстер Екегард, Кеплеєр, Галалеї, Коперник, Дарвін і Гекель – «окричані орієнтально-римською церквою єретиками»; Фрідріх Великий, Гете, Гебель, Ніцше – ось уособлення нордійської побожності. В нордійця світ це божеський лад, в якому людина живе в роді і тримає в черзі плодження. Расовий культ є для неї безпосереднім наслідком цілого світового ладу. Зате в християнстві земля вважається «падолом сліз», а жінка «посудою гріхів». Побожність християнська «з того світу», «нордійська ж – «з цього».
Індогерманська побожність не ставила ніколи черти біля смерти одиниці: світовий лад був безчасовий… не мало бути кінця світу або настання «божого царства», що змінить усі речі – для здійснення цього люди мають уже сьогодні відвертатися від світа й думати про свою останню годину. Як довго завдяки боротьбі людини по стороні Бога проти протибожеських сил вдержується повний глибокого глузду лад – є для нордійця думка спасення незрозумілою. Спасення від якого лиха і задля якого іншого життя?.. Кращого життя, ніж життя заприязнення з Богом і самозаховання… не могло бути»…
Так, в короткому начерку, представляється німецький расизм. Як наукова теорія, він не видержує критики, але став повновартною наукою для самих німців. Зрештою, йому надається ірраціональний характер міту, і, як такий, він сподіється прокинути «нордійців», де б вони не були. У поодиноких висновках расизму, головно в елементах його реакції на минулу добу, найдемо багато моментів, що звязують його тісно з нашим часом. Расизм у своїй внутрішній політиці, як проблєми популяційної практики, евгеніки, антисемітизму й т. д. у висліді мало чим різниться від кожного другого націоналізму. Але для нашої теми найважливіше наступне: німецький націоналізм оперує ідеольогією, яка просякнена понаднаціональними первнями, що дають йому в різних площинах (з релігійною включно) ширшу, ніж національна, рацію спротиву або агресії на окруження. І не йде тут про якінебудь штучно вимудрувані для кожного випадку зокрема аргументи, а про органічну цілість ідеольогії, що обіймає зором усе внутрішнє життя й зовнішні обрії нації.
Так виглядає одна з ідеологій доби націоналізму. Нація, яка б мала стрінутися віч-на-віч з такою чужою ідеольогією – мусить бути спроможна протиставити їй свої концепції, що сягають у понаднаціональну сферу, бо йнакше буде зіпхнута до оборони. Українське розуміння цінностей Европи (які включають у собі й багато з німецького «нордійства» чи італійської «римськости», пропущених крізь суверенну призму) має бути нашими духовними шанцями на заході для криття плечей в наступі на сході. Маємо на думці перш за все наступ проти Москви, яка вже сьогодні користується проти українського націоналізму антирасистськими аргументами; завтра можемо стрінутися з якою небудь пансловянською або подібною аргументацією проти расизму. В протиставленні одному й другому – ми повинні поставити власну розбудовану націоналістичну ідеольогію, де «Европа», до якої Україна все належала й в дусі якої сповняла свої історичні завдання – найшла б своє органічне місце!
3. ДОБА МІТІВ
Вказуючи на понаднаціональні первні націоналістичних ідеольогій, ми підкреслили, що хоч вони є звязані перш за все з ділянкою закордонної політики, то все ж примат унутрішньої політики є основною рисою кожного націоналізму. Остаточно життєвою дійсністю великих природних людських спільнот-нації, є держава. «Державна форма буття є завершенням життєвої туги нації» – як каже Кєллєн – ця «туга» в добі націоналізму мусіла стати перш за все справді тугою, а не зраціоналізованою й зматеріялізованою державною ідеєю лібералістичного типу ХІХ ст. Держава в своїй істоті є все ж раціональною установою. Власне тому, щоб не втратити життєздатності – вона потребує повязання з прарічами, з прапідставами буття нації, що лежать поза межами раціонального порядкуючого хотіння.
Між усіма державними устроями «найбільше розумовою» є без сумніву демократична республіка; з другого боку, ніякий устрій не є більш «нерозумовим», як напр. лєгітимна дідична монархія. Але все ж навіть ця остання вміє бути тривалішою від республіки. Причина в тому, що демократична республіка, як найраціональніша державна форма, надто далека від усякого міту, справжня ж легітимна монархія таким мітом розпоряджає.
Королівський міт найдавніший і бував різний: в Єгипті король – це інкарнація божеськості; в Геляді й сьогоднішньому Ніппоні він є божим нащадком; в християнських державах він називає себе «з божої милости», в Мадярщині носить король корону святого. Такий міт вкорінює держави в глибини ірраціонального, в тогобічно-релігійні основи й надає незмисловому своє живе, особове втілення.
Споріднений із цим мітом є міт вождя (Мойсей, Александер, Цезар і Октавіян, Магомед, Кромвель, Хмельницький, Наполеон, Лєнін, Мусоліні, Гітлер). Вождь наділений особливим післанництвом чито особливо від бога чи безпосереднього провидіння, від генія нації, чито, як у Лєніна, від імманентної (й тому по суті не менше ірраціональної) розвоєвої «закономірности». Вождь є особово й часово обмеженим – для нього не існує слово про «невмірущого короля» (le roi est mort, vive le roi!) Де він хоче це обмеження розсадити, там діялося це здебільша шляхом переміни вождівського міту в королівський: Александер проголошує себе сином Аммона, Цезар покликується на божеський початок свого роду, Хмельницький каже єрусалимському патріархові проголосити себе «князем усієї Руси» й наближується родинною політикою до монархічних родів, подібно Наполеон коронується цісаром і через друге подружжя прилучується до династії «з божої милости».
Тісно з вождівським чи королівським мітом, з ірраціональним у політичному бутті нації, звязаний міт месіянізму, про який була вище мова, як питомий для нашої доби. Міт месіянізму конкретизується в імперіяльному міті. Клясичний імперіяльний міт створила була римська імперія: з божого веління вона є уповноваженою злучити в «імперії мира» під володінням римського народу всі народи замешкалаго світу (Pax Romana). Потім еволюціонує цей римський міт у «священну римську імперію» середньовіччя, сьогодні уособлює його фашистівський імперіяльний гін. Іншим типовим прикладом є міт ісламської й османської імперії. В останнім часі заявляється, заснований у національно-московському месіянізмі, імперіяльний міт большевізму – матеріалістично спотворений, але все ж правдивий імперіяльний міт, з жахливою силою держави. Маємо врешті німецький міт крови.
Як не ворожа була доба раціоналізму всьому ірраціональному й як не намагалася вона розумово розвязати всяку містерію – але й вона державам, які оснувала, надавала міти. Зєднаним Державам Північної Америки – міт свободи. Франції – міт прав людини. Вповні чужою для міту стала лібералістична думка вже в другій половині минулого століття; вона позначила своє тавро й на деяких створених по світовій війні нових державах. Ці держави (наприклад – Польща, Чехословаччина) переживатимуть найважчі кризи, бо їх існування не гріє тепло міту! Демократичні держави намагаться сьогодні за всяку ціну творити з «демократії» (як приставлення націоналізмові) свій міт; це може й мати на певний час якесь зовнішнє політичне значення (демократичний бльок проти націоналістичних держав), але нація, що згубила свій міт, сьогодні не знайде його вже в демократії!
Націоналістичні держави розпоряжають і розпоряжали в початках своїх революційним мітом; він окрилює тепер також кожну поневолену націю: це туга за переможним підйомом із упадку, в якому нація, що стає на шлях націоналізму, знаходиться. Коли ми говоримо – «Українська Самостійна Соборна Держава», то чи не вяжеться в нас із цими словами такий емотивно-духовий комплекс, як заповіти минувшини, помщення загинувших за Ідею героїв, визволення з національного гнету й пониження, власна правда у власній хаті й тд., а щойно потім, в далеко меншій ступні, комплекс розумовости?
