Застановімося тепер над суттєвою різницею між руйнуючою й будуючою революцією. Взором розкладової революції є революція кінця XVIII ст. – сьогодні представляє такий самий приклад революція большевіцька. Як кожна справжня революція, розпочали обі вони бурхливими постулатами виключності, розмахом, що міг запалювати, імпульсами, що перетоплювали дотеперішнє, пориваючою пристрастю. Все ж пережили вкінці жахливе заломання й стали – в історичному впливі своїх ідей на власні суспільні тла – розкладовими по сьогоднішній день. Як це сталося?
Державно-суспільне будівництво є творчістю, що має метою здвигнення ясної організаційної будови, ясної гієрархії. Це вимагає від одиниці й від групи – обмежень, примусу над самим собою, законности, карности – отже визнання найпервіснішого закону державницького наставлення. Але власне суттєво познакою розкладової революції є те, що ідея, яка її опановує, являється у виді ідеольогії «свободи». Кличі, якою вона вербує собі прихильників, це не тільки спротив старій закостенілій чи національно-ворожій системі, але понад те – визов самому державно-творчому й заховуючому державу законові. Ославлений клич революції 1789 року – «свобода, рівність, братерство» – це фрази, які в свойому остаточному висновку ведуть до нівеляції. Проте ніяка політична спільнота, ніяка тривала форма людського життя не до подумання без гієрархії, без закона й обовязуючого ладу; держава й подібні до неї форми належать (своїми принципами включення одиниці в певний лад і підпорядкування) до найпервісніших установ людського рода. Проповідування свободи мусить, коли вірити в нього гаряче й до останніх висновків – вести до декомпозиції, до розпаду всяких суспільних повязань.
Ідеольогія «свободи» розвиває, як один із перших своїх виявів – нічим невгамовну спекуляцію на масі; демократична нота спільна всім розкладовим революціям. Кожна революція звязана з народними масами, які вона мусить перемінити в пристрасний чинний фактор. Але розкладова революція, під впливом ідеольогії свободи, віддає розбурханим масам «рішення в руки». Як і кожна революція, мобілізує вона свої сили до боротьби проти існуючої влади, але потім залишає накипаючий рух на поталу розвязаних інстинктів. Маса прагне сповнення усів можливих благодатей; в нахілі мас ловитися на міражі спекулювати дуже легко. Коли хтось накидає масам боротьбу проти існуючого авторитету певної системи, а не ставить їм ніякого нового авторитету, як обовязуючого обмеження – то це доводить до вибуяння спротиву законові й державі, проти порядку й організованности взагалі. Так переходять революції, що почалися під кличем необмеженої свободи, в хаосі деструктивних інстинктів. Настає анархія, яка поволі кличе на овид гильотину, веде до взаємного масового вимордування носіїв влади, що намагаються один одного привести під сокиру, бо ніяка з-поміж численних амбітних голов не вибивається на справжнього вождя.
Бо теж і провід цих розкладових, опанованих ідеольогією «свободи» й у своїй найглибшій основі анархістичних, революцій – є особливого покрою. Він вміє розпутати рух, що збирається, наче буря, вміє викликати його стихії, але не може його формувати й підпорядковувати. Батьками цих революцій все були інтелектуалісти, що мали дуже рухливі духові здібності, але були позбавлені мистецтва й здібності політичного проводу. Французьку революцію розбухали адвокати, пів-учені, інтелектуальна шляхта; большевицьку революцію в Росії чи Еспанії – теж інтелектуали, адвокати чи літерати, отже люди виключно слова й пера, а не творчі, дужі інстинктом, політики – обдаровані волею організовувати й виконувати владу. Вони не вміли осідлати маси й вона висовгувалася їм із рук у вир анархії. Бо розпоряджалися вони, щоправда, шліфованими словами, але не гострим мечем проводу в кріпких руках.
Коли ці революції впадають в анархію – чекає їх пагубна доля, що перекреслює всі їхні цілі й ідеольогії, великі слова й палкі тиради. На спустошеному полі бою заявляється узурпатор, який із безоглядною жорстокістю опановує невдачницький і до решти розложений рух, щоб запрягти його для власних цілей, для власної, особистої концепції, в ярмо насилля. Революції в імя ідеольогії кінчаються – через анархію – деспотією, що ніякою творчою формою правління бути не може. Похмілля свободи парижан змінив терор небагатьох амбітних; через їхню недолугість ця будівля панування анархії заломилася, і над хаосом зявилась постать Наполеона. На зміну початкових перспектив більшовицького «раю» прийшли роки жахіть, терору ГПУ, СССР починає тріщати не тільки на немосковських територіях, але й в Московії, – врешті приходить до слова: Сталін, «червоний цар». Узурпатор є все тим, що витягає властиву користь із революцій в імя свободи. Визнаючи право панування одного, – ставить він рух на свої особливі послуги. І стара ідеольогія свободи, рівності й братерства, ущасливлення людей, спасення народів, «раїв» – як була досі, так і остає надалі, хіба тільки побожним сном…
Проблема проводу й все, що звязане з цим, відрізняє засадничо творчу революцію від розкладової. Коли в розкладових революціях, опанованих інстинктами мас, вперше заявляється людина політичного чину, людина з інстинктом, що розуміє примат влади, порядку, наказу, твердости в державному житті (хай із чисто егоїстичних стимулів деспота) – вона виступає як узурпатор – якраз у кінці революційної катастрофи. Ця людина бере «за чуба» революцію й починає формувати її в свойому стилі, після того, як вона вже настільки розложилася, що її первісний провід взаємно себе винищив і первісна ідеольогія розгубилася в хаотичній плутанині. В будуючій революції вже в початку стоїть людина з політичним хотінням, з інстинктом державности й проводу. Найважливіша передумова творчої революції це вождь; її характеристична риса – факт, що змобілізована до боротьби за нові революційні ідеали, маса ніколи не висовується проводові з рук. Не комітети балакунів і літератів, не клюби й не «совєти», як це буває в революціях «свободи», кермують тут рухом, а par exellence політична, організуюча, авторитарна воля, що творить революційний настрій, континуує його, розпалює або охолоджує – але все держить під своєю строгою контролею. Ця революційна, а водночас авторитарна, вождівська воля створює рух, збудований на дисципліні, що має зближений до військового характер. Революції з під знаком дисципліни, це властиві протибігуни революцій з-під знаку «свободи». Від початку поставлені під закон карності, революційні групи не підпадають, як розперезані маси розкладової революції, пяним настроям моменту: їх опановує військовий дух організованности й підпорядкування.
Ясно, така авторитарна засада не може найти примінення до великих, внутрішньо аморфних мас. Революція «свободи» звертається до всіх, прирікаючи їм «блага»… Творча революція прикликує свідомо тільки меншість, яку вона виковує найважчими вимогами у вповні надійне, жертвенне й непримириме ядро. Звичайно, намовляти й опянувати, мобілізувати й кидати в бій маси може й творча революція, однаково, як і розкладова. Але в цій останній екстаза є взагалі єдиною поведінкою, тоді як карну творчу революцію скермовує до чину насамперед ясне розуміння важкого, неприкрашеного завдання боротьби. Тільки рішучі й готові вмерти ударні сили розуміють це завдання найкраще. Оця рішуча меншість є властивою зброєю революції. Де такі рішучі на все готові, строго зорґанізовані й дісціпліновані організації визначають біг революції – там і маси стають здібними до державно-творчого чину.
Творча революція спрямована на державність та на строгий суспільний лад і заперечує кличі нічим незвязаної свободи, що кінчиться анархією. Коли революція карности домагається тотальности, то тільки для покликання до життя сильної держави, для того, щоб у суспільстві стало пануючим державне думання. Її мета – влада; її намір – поставити цю владу на послуги впорядкованої національної спільноти. Тут ми вертаємо до попереднього ствердження, що творчі революції (якими є всі націоналістичні революції) визнають примат внутрішньої політики. Вони спрямовані в першій мірі на організм власної держави. Революції «свободи» визнають натомість примат зовнішньої політики, переходять зо своїми мріями й надіями кордони, обіцюючи «щастя» цілому людству – але внутрі банкротують. В добі націоналізму вони не можуть мати успіху і будучности.
5. АВТОРИТАРНІСТЬ – МАСОВІСТЬ
В революції, що (як історичний процес) триває роки, найважливішим для її соціял-психологічної аналізи є момент пробою, «рішаючого бою – бо в ньому найбільш ярко освітлюється її історичний глузд. Ця стадія революції така маркаитне в своїй образовості, така переконлива в своїй символіці, внутрішній гін її процесу настільки ясний і вловимий – що в усьому тому, наче чудесному дзеркалі, зявляється те вирішальне, Що характеризує напруження цілої епохи. Панівний закон даного часу, його емоції й натуга волі, коротко – суттєве внутрішнє й зовнішнє обличчя нової епохи зведене в подіях революційного зриву до яскравої вдаряючої формули.
