Націоналістичні держави розпоряжають і розпоряжали в початках своїх революційним мітом; він окрилює тепер також кожну поневолену націю: це туга за переможним підйомом із упадку, в якому нація, що стає на шлях націоналізму, знаходиться. Коли ми говоримо – «Українська Самостійна Соборна Держава», то чи не вяжеться в нас із цими словами такий емотивно-духовий комплекс, як заповіти минувшини, помщення загинувших за Ідею героїв, визволення з національного гнету й пониження, власна правда у власній хаті й тд., а щойно потім, в далеко меншій ступні, комплекс розумовости?
Ця туга тісно звязана з мітом майбутнього: «Третій Райх, воскресення Imperium Romanum. расовий, чи імперіяльний міт. «Творити нове життя на грані двох світів» – ось міт майбутнього України. Він тісно пов’язаний із цінностями «Европи», як ми казали, скорше з «душевним визнанням» цієї Европи, ніж з її розумовим сприйманням. Врешті – воскресіння міту вождя – мітично вивищеної індивідуальнсти провідника нації. Свою особову й часову обмеженість Вождь перемагатиме ймовірно назначенням свого наступника, при чому ця його функція носитиме риси не менше містичні. Можна собі сьогодні вповні уявити воскресення містерії: «Le chef est mort, vive le chef!».
Справді, чи можна взагалі свідомо «творити» міти й як це знаходять вони ще сьогодні вірних серед нашого, від століть раціонально обтяженого, роду? Воскресення міту можливе було тільки в парі з оцим зворотом людини від раціонального до ірраціонального, шо довершується в нашім часі. Все було так, що людина творила міт – і не можу сьогодні бути інакше. Творець міту мусить тільки вслухатися в тугу й бажання свого часу. Він мусить бути пророком, якого поява в сучасності тісно повязана з загином раціоналістичної доби.
Ще приклад із політично найтверезіших народів, яких знаємо. «Все ще при вступлені в свій уряд нового (велико-бритійського) короля – пише Дібеліюс у своїй книжці про Англію) – визиває герольд усіх, хто заперечив би легітимне право монарха, на двобій на життя та смерть, і, все так жадна сензації лондонська товпа, слухає це з найглибшою богобоязливістю. Не прийде нікому на думку використати нагоду для знаменитиго гумбугу проти монархії й монарха». – Невмірущий державний мат англійців дає їм зовсім окреме місце між націями, що їх не зараховуємо до націоналістичних.
Тут водночас бачимо приклад тісно повязаної з кожним мітом, наставленої на емоціональність, обрядовости, якою так багаті всі націоналістичні революції. Чи то звязана з особою вождя чи з культом поляглих героїв, чи з тріюмфами боротьби – містика, романтика панують сьогодні в усіх націоналістичних рухах. Зокрема символіка прапору та гербу й там, де це можливо, – однострою (чорні, брунатні і т. д. сорочки) відіграє дуже важливу ролю.
Міт протиставляють сьогодні подекуди (напр. у Німеччині) ідеольогії. Ця остання, це, мовляв, примат думки й понять, по яким треба формувати дійсність. Міт це щось із чуда й одночасно примат живого життя над «поняттями». М. ін., коли ми застановимося над тим, в якому значенні в нас вживається слово ідеольогія, то прийдемо до переконання, то йде тут скорше про раціональний опис того ірраціонального, що складається на образи й емоції українського націоналізму. Самого міту ідеологією не назвемо. Тому слова «ідеольогія й програма українського націоналізму» не вичерпують цілости явища. Найважніше є те, зрештою, що українська національна революція має свої сильні міти – які дають їй її історичну силу.
4. ТВОРЧІСТЬ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ РЕВОЛЮЦІЙ
В усіх великих революціях новітнього часу повторюється два її типи: творчий і розкладовий. Наразі треба відповісти на питання: коли можна говорити взагалі про революцію, саму по собі, без огляду на її будуючу або розкладову силу?
В бурях кожної справжньої революції зударяються з собою історичні сили, тенденції двох епох, непримиримі життєві постуляти поколінь у вирішальному бою. Завжди йде тут про «або-або», завжди стоїть за розгорнутою боротьбою, що тривала може вже десятиліття у виді певних терть – доля, переконання про «грань двох епох». Отже коли десь в Андорі громадяни горлають на вулиці, або в південній чи середущій Америці відбувається один із безчисленних путчів, повалення якогось пануючого клану, зміна державної форми, стрілянина між військом і масами, барикади й т. п. – то все це може, щоправда, бути супровідним явищем революції, але само по собі це ще не справжня революція.
Справжня революція, це реалізація постуляту – безумовно змінити даний загально-духовий лад аж до глибини, як у його формах, так і в його попередніх життєвих передпосилках, та замінити його новими цінностями. Коли революції не вдається підпорядкувати свойому новому революційному законові ціле думання народу, його культурне наставлення, форми його духовости, вислів його політичного й соціяльного хотіння – а разом із цим теж різноманітність організацій, які дають можність діяти цим духовим, душевним і політичним функціям; коли їх не вдається перемінити мас, в їхньому найглибшому наставленні до теперішніх способів думання, коли вона не в силі надати часові нового обличчя – тоді вона не має право на назву революції. Щойно коли вона мобілізує найглибшу тугу й найпристрасніше хотіння нації для нової політично-духової мети й щойно коли вона змобілізувала для осягнення цієї мети націю в усіх її силах – політичних, культурних і духових – щойно тоді даний рух має революційний характер. Революція мусить принести нову ідею, яка була б у силі захопити людей на лад релігійного переконання, що для неї варта жертвувати все, а вмерти за неї є щастям і ласкою. Вона мусить запалити своїх прихильників до величезної надії, до віри, що гори повертає, що спалила б на попіл всю пасивність і недовірство, розумову осторожність і принципи в роді «моя хата скраю». Її постулат саможертви без решти й повного сприймання не як тягар, а як зов найшляхотніших чеснот.
Все це спрямовує революцію до виключності, до постуляту тотальности, передусім тотальности влади – але вже перед тим вона мусить бути наставленою на всеціле опанування певного, здібного до відданости, людського типа. Цей людський тип не думає про ніщо друге, як про своє революційне зобовязання (це може тільки холодним рибяче-кровним руховим міщухам видаватися «обмеженням індивідуальности»…). В зеніті всіх революцій – все одно чи в наслідках вони були будуючи чи руйнуючі – входили в гру найхоробріші сторони характеру; йшло про той людський ґатунок, в якому дрімає готовність до великої віри й здібність одчайдушної жертви. Рішаючими носіями революції є не сумнівні еґзистенції, що не мають нічого до втрачення й усе до вигравання. Правда теж, що й після правдивих виступають революційні «гієни». Але для вибраного революційного ґатунку людей, що був носієм революції – не є типовими ні аварурники, ні гієни, а ті, що дали революції етос – ті що їх пірвала стихія, ті що запалюють, ті, що творять… Їх стрічаємо однаково в будуючих як і руйнуючих революціях. Не від цього залежить до яких наслідків доходить революція. Коли вона правдива, себто така, що переорює, перевертає горі дном, що насичена ідеєю й наділена силою встрянути в хід історії, то, ці вибранці надають рухові вирішальних імпульсів – все одно, чи йде про революційні орди «інтернаціоналу» чи творчу революцію «Джіовінецци».
До революційної ідеї й перепаленого нею оцього типу людей належить врешті ще одна суттєва познака кожної справжньої революції – без огляду на її наслідки; провід із певними якостями. Всі революційні рухи мають свій безпосередній початок у політичні сфері. Коли фони обмежуються тільки до неї самої, то залишаються в межах тільки політично-реформаторського руху. Є річчю проводу, чи рух зуміє охопити й другі вирішальні ділянки життя. Провід справжньої революції мусить уміти поширити революційну мету до постуляту – підпорядкувати новому законові зміст цілої доби в усіх її – політичних, суспільних і духових – прикметах. Останні десятиліття принесли нам приклад «революції» професорів 1848 р., що була тільки ідейною революцією поза сферою політичних реальностей, як і другий приклад «революції» парляментарних політиків, напр. березнева «революція» в Росії, 1918 року в Німеччині, – що хворіли знову протилежною хворобою.
Необхідно розрізнити революцію від револьти. Революція встряває з новими великими постулятами в біг історії й повертає його. Револьта, яка має щонайвище тільки найповерховніші прикмети справжньої революції – є нічим другим, як тільки чисто негативним рухом незадоволення, що саме з себе нездібне зродити великі цілі. Теж справжня революція проходить крізь стан незадоволення – бо вона дістає свої бойові імпульси теж із поведінки здискредитованих систем або, як у випадку поневоленої нації, з ворожої політики займанця. Але револьта не виходить поза стан незадоволення й бунту, бо вона – у відрізнення від духово заснованої революції, не в силі сама із себе плянувати щось, не кажучи вже – творити. Прикладом може бути револьта Пілсудського 1926 року.
