Націоналістична революція в стадії свого вирішального виступу виказує відразу ясне наставлення на примат гієархії, карности й виховання одиниці. Ці принципи опановують революцію й в дальшому її розвитку та мають метовим призначенням авторитарно ведену національну спільноту. Виховувати націю в національну спільноту, що, заснована на глибокому внутрішньо-особистому пережитті, обновлює свою етичну й соціяльну поставу й свій світогляд, – стає перманентним завданням тієї меншости, яка здобула владу.
Що це є національна спільнота? Поминаючи те, що вона є протилежністю «народу», як це його розуміє абсолютизм чи лібералізм – національна спільнота це перш за все завдання. Спільнота не є сумою ізольованих одиниць, що остають у відношенні до себе, або до спільноти, перед обличчям якої вони стоять, в правно нормованих відносинах. Спільнота стає дійсністю тим шляхом, що люди, які є її членами, надають вислів і здійснення її власному пережитті – спільним діянням. Отже фактом вона стає не завдяки річевим елєментам, яких наявність мала б бути критерієм її існування (як напр. поняття держави через науку про державні елєменти), тільки через діяння її членів.
Одиницею береться тут під увагу, як індивідуальність, не для самого її існування, але як для діючого носія духа спільноти. Тому людська група не є вже сама по собі спільнотою – а постільки, що в ній має місце внутрішнє пережиття спільноти її членів, яке здійснюється в їх поведінці, в чині.
Другою основною рисою досконалої спільноти є відношення: вождь – спільнота. Відношення людей між собою не вичерпує поняття спільноти. Погляд, що спільнота це рефлекс у нутрі індивіда – вистачає для вияснення процесу її творення. Її діяння, що формує оточення, стає зрозумілим щойно тоді, коли над нею стане вождь. Вождь є найліпшим членом спільноти, він іде перед нею й надає їй напрямок, в ньому бачить кожний втілення того, що порушує його до глибини. Вождь не є отже протиставленням членові спільноти, а стоїть напереді перед ним. Відношення, вождь – спільнота, є противенством до відношення: пануючий – піддані. Наказ вождя не є актом влади (панування), як скорше актом проводу, що здійснює мету спільноти.
Бачимо тут ясний зворот від раціоналістичних тенденцій «типізувати», «ізолювати» й «відіндивідуалізовувати» в суспільному житті. Націоналізм бачить живу людину з її внутрішнім обличчям, а не атоми й «поняття». Вождя й спільноту вяже не механічна норма, підпорядкування якій забезпечене відповідною карою, що виводиться з титулу влади (панування), а вірність, як обостороннє відношення, сперте на взаємному довірі. Прийняття в спільноту дає одиниці честь; зрада спільноти й вождя веде до поменшення чести – аж до її втрати. Виключення зо спільноти є найвищою карою в очах її членів. Це, що зветься правом, набирає тут зовсім нового значення.
Тому й в цьому розумінні, спільнота є все наново ставленим завданням – вона реалізована не шляхом установлення певного зовнішнього стану речей. Спільноти не можна організувати, даючи людській групі «вождя». Зв’язок спільноти є безпосереднім особистим звязком між вождем і її членом, спільноти мужа з мужем – а не штучним стосунком між субєктом нормативного ладу й якоюсь точкою, придуманою на місці природнього носія проводу, що йому імя – вождь.
Така національна спільнота, як мета націоналізму – вимагає перманентного виховання, що лежить у першій мірі на тій меншості, яка є ядром революції. Національна спільнота – нація в спільноті – не є комбінацією більшого числа спільнот, а виявляє в повній чистоті суттєву рису безпосереднього звязку між собою і вождем. Вождь є вождем кожного члену нації. Вождь, як вождь нації й кожної одиниці зокрема, видає напрямні діяння. Форми, в яких довершується це діяння, можуть бути різними, але важно, що «влада» набуває нового характеру: людина, індивідуальність, особа – нагорі й надолі, а не «субєкт» і «обєкт», «орган» і безобличний «індивід». Тому що вождь не є узагальненим органом, а – за кожним разом, – живим неповторним єством, він дознає мітичного вивищення, як дар для нації – якоїсь вищої для неї ласки, вищої волі існування нації взагалі.
Так стає національна спільнота тою формою, в якій вперше в історії свідомо призначена роля масі. Еліта необхідна для ведення держави, але динаміка держави важлива тільки тоді, коли маса й еліта звязані між собою в рямцях національної спільноти. Отже націоналізм є рухом авторитарно-масовим у своєму наставленні. При чому число трактує він не у виді анархічної «свобідної» маси, яка котиться в ярмо свойого деспота чи чужого займанця, а у виді національної органічної єдності – що оперта на основах цілевого, загального й підпорядкування.
Тісно завязана зо справою виховання нації в національну спільноту й соціяльна позиція націоналізму – подекуди називана навіть соціялізмом. Так є напр. в Німеччині, при чому націонал-соціялізм («німецький соціялізм») не є «національним» соціялізмом у протиставленні до «інтернаціонального» соціялізму. «Національний» соціялізм був би тільки протиставленням щодо шляху; тут – національного; там інтернаціонального.
Обидва вони мали б метою тільки соціялізм, т. е. господарське й культурне піднесення лише однієї частини народу – «пролєтаріату». Метою ж націонал-соціялізму є життя, політичне існування нації, як цілости; шляхом же до цього є національна спільнота, підпорядкування всіх частин службі цілому.
Дуже просто каже про властиве розуміння соціяльності націоналізму Гітлер. «Питання «націоналізації» (себто виховання в національну спільноту – прим Я. О.) даного народу є в першій мірі питанням створення здорових соціяльних відносин, як основи можливостей виховання одиниці. Бо тільки той, хто завдяки вихованню й школі пізнає культурну, господарську, і передусім політичну велич власної батьківщини, зможе здобути й здобуде внутрішню гордість із того, що він має честь належати до такого народу. Бо боротися я можу тільки за те, що я шаную, а шанувати те, що я принаймні знаю».
Тому, що націоналізм верстає свій історичний шлях не тільки в боротьбі з протинаціональними ворогами, але й в боротьбі з протисоціяльною, лібералістичною реакцією, що в різних країнах своєю політикою нехтування соціяльних моментів уможливила й вможливлює стати Марксові, Лєнінові чи Сталінові адвокатами соціяльно пригнічених верств – то націоналістичну революцію можна назвати теж революцією з-права й з-ліва одночасно. Соціяльність націоналізму приходить на практиці до вислову в новому ладі соціяльного життя, організації продуктивних сил і функціях держави в ділянці господарства й багацтва – все це під аспектом інтересів цілості.
Демократія розглядає масу, як агрегат поодиноких індивідів, що їх протилежні особисті інтереси мусить хоронити держава. Комунізм звужує наперед інтереси всіх одиниць у партикулярний інтерес одної кляси, яка протиставиться державі, а потім, (як бачимо в СССР) доводить коли не до гієрархії посідання, то гієрархії влади розпоряджатися людьми й річами, що находить паралелю хіба в деспотії Ксеркса чи Джінгісхана. В нинішніх совєтах бачимо на ділі три кляси, як у давніх Атенах: клясу 100-відсоткових громадян, аполітичну клясу метеків і вповні безправну клясу невільників. Націоналізм визнає індивідуальний і частковий інтерес тільки постільки, поскільки він не суперечить загальним інтересам нації; він ставить одиницю в цілість маси й робить її творчим елементом. Тільки свобідна нація запевнює максимум свободи всіх її верств і членів – що можливе взагалі в наставленому на тривалість і поступ в суспільному житті.
Націоналістична держава визнає різнородність членів нації й їхніх груп. Їхню працю визнає вона також важною й вартісною для національної спільноти, здаючи собі водночас справу, що досягнення поодинокого робітника (мізґу чи мязів) є різні. Ця природна різнорідність творчости членів нації мусить – при захворюванні здорового духового й господарського суперництва на службі національній спільноті – вести до щасливої гармонії сил цілої нації. «Корпоративне сумління», «соціялізм», «загальне добро понад особисте» – всі ці принципи, що є нічим іншим, як різними висловами однієї засади – наказують націоналістичним державам органічну гієрархізацію національної спільноти.
Соціяльність націоналізму походить не з мотивів співчуття й добродійства, а має на меті зробити справедливість основою, опанованої етносом, нації. В «корпоративній», «становій», чи в зближеній до цього принципу державі – націоналізми бачать ідеал зорґанізованої національної спільноти. Конкретні ж форми будівництва в поодиноких націй різна, в залежності від умовин, вимог хвили, національної психольогії, тощо.
Корпоративна чи станова держава стоїть на перехресті між державною й господарською політикою. Органічна сполука обоїх, що не визнає ніякої так назв. Своє законности й виводить «закони» тільки зо змінливих потреб нації – це спільна прикмета всіх націоналізмів і опанованих їхнім світоглядом державних ідей. Господарство є функцією, і підпорядковане державній політиці, яку треба в свою чергу провадити, оглядаючися на господарські завдання нації. В націоналістичній державі органічна сполука між господарською й державною політикою знаходить свій клясичний вислів.
