Все эти безымянные волонтеры и партизаны оказались серьезной опорой для людей, ставших заложниками войны. Поэтому донецкие партизаны, несмотря на опасность, не уезжают.
— Мы просто не можем себе позволить уехать, потому что понимаем, что без нас кто-то может погибнуть, — говорит волонтер Евгений. — Дети останутся без нормального питания, старики — без поддержки. Нам просто совесть не позволяет оставить их тут одних.
— Главное, пусть АТО закончится как можно скорее, — говорит Татьяна, показывая мне подвал, в который она периодически спускается во время обстрелов. — Чем дальше, тем сложнее нам работать и скрываться. Но мы будем до последнего, правда.
Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»
18 августа 2014
Урятувати рядову Семенівку
День Незалежності України в місті-символі сепаратизму
«Чума на оба ваших дома»
Інтерсіті Київ—Дружківка (колишній Київ—Донецьк) їде практично прожній. Я зустрічаю свого давнього друга. Він із Краматорська. Батьки не тікали. Тільки-но в місто увійшла українська армія — друг повіз туди доньку.
— Конечно, все рады, что ДНР ушли, бо теперь не стреляют, — каже він про настрої своїх знайомих на звільнених територіях. — «Ополченцев» уже ненавидели — ждали, когда уйдут. Но и к Украине осталось много озлобления. Типа, «чума на оба ваших дома». Ну, это я образно. Но если бы была графа «против всех», многие бы так голосовали.
Мій друг поїхав до себе, а ми з фотографом зійшли у Слов’янську й одразу поїхали в мікрорайон (селище) Семенівка, де найбільші руйнування. Бо центр Слов’янська зруйновано хіба що місцями.
Слов’янськ напередодні Дня Незалежності України виявився пофарбованим у синьо-жовте. Поверх свіжої фарби на зупинках де-не-де ще свіжіші графіті «Л.С.Л.Б.» або «НАТО вон!» Деякі з біл-бордів «Спасибо украинской армии за освобождение Славянска» заляпані фарбою. Більшість висять чисті.
— Вас тоже покрасили? — каже по мобільному молода дівчина. — Ну, обалдеть.
На повороті на Семенівку повна жінка років сорока накидається на нас із фотографом майже з кулаками:
— А зачем вы приехали? Все ходите и ходите! Придут, поулыбаются, поснимают — а толку никакого! Что толку с вами общаться? Чем вы нам помогли?
Її звуть Лєна. Вона потім півдня водить нас Семенівкою.
— Ви вибачте, що я вас так обгавкала, — скаже вона потім українською.
«Зате жопи чисті»
Лєна водить нас із фотографом від одних до інших знайомих: на районі всі всіх знають. Практично в усіх від обстрілів постраждали будинки. У декого — розбомблені вщент. Багато людей не повернуться. Дехто, кому нікуди піти, живе з дірявими стінами та стелями, з целофаном замість вікон. Люди зі страхом чекають холодів. Котельня розбомблена, опалення нема, електрика така, що лампочки ще тягнуть, а електроприлади — ні.
Печальна Лідія Анатоліївна залишилася сама у двоповерховому будинку на кілька квартир.
— Сегодня вроде праздник, а у меня траур. Пустой дом, пустой двор.
У гуртожиток сім’я не переїжджає принаймні до холодів: місце проживання надали, але треба платити по 220 гривень з людини, а у неї в сім’ї п’ятеро. А працювали в психлікарні, яка розбомблена. Лишилися без роботи. Лідія Анатоліївна сподівається хоч на якесь чудо:
— Нам нужна помощь. Стройматериалами. Шифер, окна. Ну ладно окна. Но хоть крыша чтоб была. Вроде приезжали какие-то активисты с Киева. Может, вернутся, а? Толковые были ребята.
Більшість селища нічого й не чула ні про активістів, ні про серйозну допомогу. Ми потрапили потім на «стихійний мітинг», де мешканці не знали, що ми журналісти:
— Приїжджали якісь німці, — саркастично розповідає одна з потерпілих жінок іншій. — Питали адреси. Прислали по пачці памперсів!
— Без хати, зате жопи чисті!
Між іншим, більш ніж половина жителів Семенівки розмовляє українською мовою чи суржиком.
«Саме страшне — це проволока»
Щоб подивитися на реакцію, одного разу я заявляю двом жінкам:
— Але дехто каже: «Чого їм допомагати, вони ж підтримували сепаратистів?»
Дві жінки за це ледь не зіштовхують мене з високого ґанку:
— Хто підтримував? Вони самі по собі, ми самі по собі!
— А що ти зробиш, коли приходять люди з автоматами?
Практично весь мікрорайон тепер стверджує, що з бойовиками навіть не спілкувались:
— Кто их поддерживал, тот был уже среди них, когда в Семенов-ку пришли. Ну, здороваешься, если знакомый. А большинство — сами по себе. Мы ни за что пострадали. Я убежала в первый же день, как стрелять начали.
Семенівка постраждала від обстрілів, бо у психлікарні та школі базувалися сепаратисти. Лєна веде нас у розбомблений дитсадок по сусідству. Вона працювала тут медсестрою.
— Надо ж было назвать детсад «Белочка», — каже вона. — Вызываем как-то такси, говорим: «Пожалуйста, машину к “Белочке”». — «А где это?» — «Та возле психбольницы». Там положили трубку.
Потім вона веде нас із фотографом у психлікарню. Теоретично тут розміновано, але йти за Лєною страшно. Пів-Семенівки розповідає історію, як у психлікарню, яка вважалася розмінованою, приїхала бригада електриків. Один зробив необережний рух — йому відірвало руку.
— По обочинах ми взагалі боїмося ходить. Там ніхто не розміновував. Саме страшне — це проволока, — підбадьорює нас Лєна, вкотре перескакуючи з мови на мову. — Моя подруга пішла нащипати корму попугаю. Зачепила ногою. Добре, воно розтягувалось. Вона акуратно зняла, визвала саперів. Шість мін!
Розповідаючи нам про це, Лєна веде всередину психлікарні. Двері без ручок, але Лєна вміло відчиняє їх імпровізованою відмичкою.
Ми ходимо по дитячому відділенню психлікарні. Малюнки та іграшки на тлі розвалених стін.
«Скажемо так, наші»
— Ті бандіти отам засіли, й не викуриш їх, — згадує стара баба Маша. — Вони по армії, армія по них. Ну і нас зацепило.
— А помагає вам хто?
— Сама роблю... Кошка он не хоче помагать, — показує баба Маша на хвостату подругу.
Інша стара, усміхнена баба Ліда, ходить по подвір’ю в теплих шкарпетках, без взуття, і показує свої вибиті вікна.
— Приходила якась комісія, заміряли — та й пошли. Ніхто не помагає, ніхто.
Не тікали під час обстрілів переважно дуже старі люди. Наступний, до кого ми приходимо додому, — Тихон Борисович.
У «дєдушки» (він називає себе так) єдиний золотий зуб, і «дєдуш-ка» постійно сміється. «Дєдушка» життєрадісний: йому лише вибило кілька шибок. Якось міна упала прямо біля подвір’я, але не розірвалась.
— А чо я буду тікать, мені й так умирати скоро, — каже 82-річ-ний Тихон Борисович і сміється. — Ми з бабою написали список телефонів, — показує він. — І каждий раз, як лізли в подвал, клали записку: «Ми в підвалі» — і список, кому звонить, якщо нас будуть відкопувать, — йому і це здається дуже смішним. — А шо? Я двє войни пережив. Отєчєственну і цю. Тільки в Отєчєствєнну всьо понятно було...
Я думав, «дєдушка» почне говорити про політику, але він — про тактику:
— Там бомбили, а потім шла пєхота в наступлєніє. А тут одні бо-о-омблять, другі бо-о-о-омблять. А потом ніхто нікого не трогає. Зачєм бомбить тогда? Только разрушеніє.
Тихон Борисович називає бойовиків: «скажемо так, терористи», українську армію: «скажемо так, наші»:
— І шо інтересно. Єслі сначала, скажемо так, терористів і под-держував хтось — то потім отношеніє перемінилось і всі їх стали нєнавідєть. Тому що ну не вийшло у тебе — ну, смирись і одойди, не муч людей.
«Морський бій. А-5? Мимо!»
Наприкінці довгої розмови Тихон Борисович підморгує:
— Але коли кажуть, що, скажемо так, наші не іспользують «Гради» — то брехня. По Семьйоновці три раза стріляли. Я бивший міномьотчик, так от, із міномьотів таким залпом не удариш. Уже невозможно щитать удари: отак: бах-бах-бах-бах-бах. — Тихон Борисович весело сміється.
Багато хто в Семенівці лише після довгої розмови визнає, що стріляла по них таки українська армія, хоча провокували бойовики, які першими стріляли по позиціях армії на Карачуні та красноли-манському повороті.
— Я понимаю, армии дали квадрат, они и бомбят. Но мирному населению от этого не легче, — каже Лєна. — И почему такие сильные промахи? Почему не было никакой разведки? Да приди ты под видом мирного жителя. У нас спроси. А то это напоминало морской бой.
Лєна показує розвалений будинок за 300 метрів від психлікарні й повторює:
— Морской бой. «А-5! По-о-опал?» — «Ми-и-имо!» А вот это? Это же вообще Же-9!
«Одні нас захищали, інші нас визволяли»
На вулиці Лисичанській — одному з епіцентрів руйнувань — під вечір збирається мітинг. Люди почули, що має приїхати «якийсь депутат». При тому, що новина передається з уст в уста й не всі її встигли почути, людей приходить від сотні до двохсот. Це стільки ж, скільки вранці було на ході на честь Дня Незалежності, наприклад.
