Згодом Качку поклали до психіатричної клініки, а за місяць нещасний кинувся під електричку. А директором фабрики призначили головного інженера Каретникова.
Коли тато пішов на пенсію, директор про нього забув… Навіть на похорон не прийшов і допомоги ніякої не виділив. Слушно одреагував на це Катрусин чоловік: «Люди, які не в темі чи не в схемі забуваються швидко…».
Цей Каретников – страшний пристосованець. За радянських часів він був партійцем і писав якісь дурні книжки. Брехав у численних інтерв’ю, що встає о шостій ранку і пише як підірваний… А насправді за нього строчили місцеві письмаки, яких поселили на базу відпочинку і забезпечили триразовим харчуванням, коньяками та всілякими благами. Аби лише писали, що потрібно. На початку дев’яностих Каретников виступив з викриттям колишнього радянського ладу і випустив чергову книжечку, де в жінок найкращими іменами були Онисія та Агрипина, а чоловічими – Кузьма, Федот та Ярема. Цікаво, що мешкали ці Агрипини та Кузьми не на тайгових хуторах, а в українському мегаполісі. Потім Каретникова потягнуло на тварин і йому зліпили роман про вовків та ведмедів – якусь нісенітницю про те, як зграя вовків бігає степами України, а на цьому тлі розгортається кохання єгеря Макара до міської штучки Євлампії. Потім ще якісь безглуздя, де Іоанн Хреститель сперечається чи не з Троцьким… І от нова ідея: створення студії “Цукерка Продакшн” і екранізація творів члена Спілки письменників Каретникова. Ось куди пішли татові дивіденди! Каретников встигав бути депутатом Верховної ради, перебігав з партії до партії і купував собі нагороди на Ялтинському фестивалі. З приходом «помаранчевих» він знову в струмку з романом про Богдана Хмельницького…
Помічник зайшла до кабінету й повідомила, що до неї проситься якийсь дідок… Це був сам Каретників. Побачивши на дверях знайоме прізвище старий вирішив поцікавитися, чи не та сама це Дорош? Стоїть такий миршавий, сивий, проте кріпкий – всіх переживе. «Так, та сама…» – «А тато як?» – «Тато помер десять років тому». Мов і не було нічого він заходився розповідати, як пам'ятає Олечку ще маленькою дівчинкою і навіть качав її на своїй нозі… На щастя, судді зателефонували. То був головний редактор з 21 каналу Петров.
– Дозвольте прийти!
– Дозвольте довідатися мету візиту!
– Ви не допустили нашу журналістку до залу засідань і тим самим порушили статтю 9 Конституції «Гласність судового процесу».
– Неправда ваша… Стаття, на яку ви посилаєтесь передбачає, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. А проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису з застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, у порядку, встановленому процесуальним законом. Мушу вам нагадати, що то – загальна міжнародна практика. І ви самі не раз бачили по телебаченню, що на Заході у залі засідань сидять художники і малюють портрети. По-друге, журналіст дійсно має право критикувати некоректну поведінку судді, але ваша журналістка Джинсовська, чи як її там, без дозволу намагалася увірватися до залу засідань з апаратурою і провести відеозапис. Потім вона у своєму репортажі принизила мою честь і гідність, як представника судової гілки влади, і я маю право її притягти до відповідальності. Тому я прошу вас поводитися в межах закону… Приходьтей сидіть на засіданнях як глядачі, або як преса, робіть нотатки, навіть записуйте на диктофон… Але – ніяких кінокамер у залі суду у справі Забарова я не дозволю. Бо судове засідання – це не шоу…
Ольга Володимирівна поклала трубку, а Каретників все ще сидів с зацікавленим виглядом.
– А я татка вашого поважав… Дуже поважав… Навіть вивів його у своїй книжці…
Ольга пам'ятала…Здається того героя кликали Філімоном, і увесь вільний від роботи час він намагався привести до тями якусь Зінку, коханку головного героя – першого секретаря партії, охочого до вовків та ведмедів.
Судді набридли ці старечі базікання і вона рішуче піднялася.
– Вибачте, не маю часу… До побачення.
Каретників собі пішов, а Ольга Володимирівна полегшено зітхнула. В самої – купа неприємностей… Нещодавно винесла виправдувальний вирок і назавтра матиме важку розмову з головою суду… Раніше вона відсилала справу на дослідування або давала строк, який збігався з тим, який людина провела в СІЗО. Всі так робили… Та цього разу чомусь розізлилася й винесла виправдувальний вирок. Просто подивитися, що з сього вийде. Ще рік тому вона б на таке не наважилася… Але останнього часу ситуація трохи змінилася. Звичайно вона завжди запитувала, якщо підсудний натякав, що показання з нього витискали: хто, коли й при яких обставинах? І звичайно або мовчали, або казали: якщо скажу, то мені не жити й таке інше. Іноді блефували… Проте Ольга чудово знала, коли вони брешуть, а коли ні… А той дідок на лаві підсудних – був наче з того світу. Було очевидно, що йому вже все байдуже. Тож суддя з властивою їй ретельністю вислухала сторони і винесла виправдувальний вирок. Сам дід від здивування мало не впав з лави підсудних…
Бо виправдовувальний вирок – надзвичайна подія в українських судах. Він означає, що слідчі намагалися засадити до в'язниці безневинного, а прокурор підтримав їх дії. Тому в Україні – це рідкість, незважаючи на статтю 327 КПК яка дозволяє його виносити у випадках, коли а) не встановлено події злочину, б) в діянні підсудного немає складу злочину, а також в) не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.
На практиці все складніше…. І ось – прорив: запорізький суддя Григорій Алейніков написав книжку «Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України». В Україні – не густо з дослідженнями (і чим тільки займаються українські вчені?)… Алейніков обережно послався на котрийсь «Конспект лекций для студентов юридического факультета» казна-якого пана Михайленка, який на лекціях начебто сказав, що від судді потрібно чимало громадянської мужності у разі, коли місцеві органи влади, прокуратура, органи слідства та інші особи, не зацікавлені у такому рішенні справи і вживають відповідні заходи (не дають квартири, провокують, тощо). І багато суддів, каже пан Михайленко, ідуть на певний компроміс і замість виправдувального вироку виносять ухвали про повернення справ на дослідування. Близько 12% суддів з опитаних такі свої дії пояснювали тим, що їм не вистачило сміливості, бо вони не бажали псувати стосунки з прокурором і боялися подальшого скасування вироків.
За даними статистики в Україні виносять менш ніж 1% виправдувальних вироків. А українські слідчі – то заручники хибної системи. Показники роботи слідчого – над усе. І всі ті, хто потрапляє у СІЗО задля виконання плану розкриття злочинів, покладаються тільки на суд.
А у розвинених країнах виправдовувальний вирок – то звичайна річ. Там вважається, що людям властиво помилятися, а слідчі – теж люди. На то й суд, щоб виносити остаточний вердикт. Тому там виправдовульними є 30-40% вироків.
…Зненацька зателефонував Ігор: запропонував поїхати на вихідних до села… Хоч щось гарне попереду! Не довго надумуючись Ольга Володимирівна погодилася. Потім встала й підійшла до вікна… Лагідне сонце, перерізане хмаркою навпіл, світило у відкрите вікно. Воно було теплим і лоскотливим.
Літо почалося… Яким воно буде?
Частина друга. Командос.
1
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я у світі щохвилини когось вбивають (не рахуючи війни). В 2000 році, наприклад, було вбито приблизно 520 тис. осіб… Вчені пояснюють цю смутну статистику закладеною у природу людини агресивністю. Нашим древнім попередникам агресія, мовляв, була потрібна на полюванні, коли доводилося виборювати право на життя у дикої природи. З появою холодної зброї все і завелося: то стріла іноді замість оленя влучить у вождя племені, то дитинка себе випадково травмує ножем, а чоловіки почали з'ясовувати стосунки з кам'яною сокирою у руках. Тож настала потреба в законах. І з тих часів лише царям, королям та іншим можновладцям дозволено вбивати своїх та чужих підданих. І їм за те – нічогісінько! Навпаки заохочують за те та вшановують.
Щодо простих людей, то їх слід тримати в шорах. Головним правилом покарання довгий час було «Око за око, зуб за зуб» у безпосереднім розумінні цього слова. Хоча подвійна мораль як народилася з людиною, так з нею і зникне. Рабів у старі часи вбивали безкарно, а в Єгипті життя кішки цінувалося більше ніж життя людини. Ось цитата із «Зведення законів шумерського царя Ур-Намму» (приблизно 2100 – 2050 до н.е.): «Якщо людина когось вбиває, то її потрібно умертвити». На перший погляд – мудро, і гуляє ця фраза з реферату до реферату, зі статті до статті… Втім далі йде таке: «Якщо людина вкраде, то буде вбита». І це вже не «око за око», це вже – «смерть за гаманець». У Законах вавилонського царя Хаммурапі людей страчували за абищо. Так, якщо хтось дурив (?) цирульника і той збривав знак у чужого раба, то цю людину вішали біля воріт, а цирульник повинен був заприсягти: «Якби я знав, я б не виголив». І тоді його виправдовували…
