А Оля Дорош жила в Радянському Союзі і щоб вивчитися на суддю мала один шлях – піти після інституту у секретарі суду. Так вона й зробила…
І такий вона мала важкий шлях до суддівства, що завжди питала себе: чи потрібно було, щоб ця стезя була такою тернистою? І сама собі з болем у серці відповідала: «Ні…». Якось їй довелося на конференції в Києві познайомитися з угорським колегою. Цей угорець досить пристойно розмовляв російською і розповів їй, що в Угорщині існує поняття «суддівської кар'єри». Це означає що випускники вишів одразу обирають роботу в суді як свою майбутню кар'єру. Спочатку займають найнижчу посаду (щось на зразок «писаря»), згодом працюють секретарями, а вже тоді – суддею.
Тож питання кар’єри судді завжди її хвилювало. Вона бачила як колеги швидко змінюють свій статус. Сьогодні він адвокат, а завтра вже і мантію суддівську начепив. Просто вакханалія якась! Колись один адвокат жалівся їй на негласне розпорядження – не брати адвокатів в судді. І наводив приклад, що в країнах загального права суддів беруть тільки з адвокатів. Ольга Володимирівна тоді вже ретельно вивчила це болюче для неї питання і присадила свого співрозмовника. Вона відповіла, що в країнах романо-германського типу нечасто призначають адвокатів на посаду судді. Бо психологія суддів відмінна від адвокатської: університетська підготовка надає західним суддям можливість більш широкого підходу до юридичних проблем, і їхнє бачення права виходить за рамки конкретних справ і ширше за спектром світогляду. Коли той адвокат почав жалітися на нестачу в Україні грамотних юристів, довелося роз’яснити хлопцю, що випускники юридичних факультетів японських університетів, наприклад, вимушені здавати екзамени спеціальній комісії міністерства юстиції. І лише після такого екзамену, яке витримують лише 2-3%, вони зараховуються на 2-х річні курси підготовки працівників юстиції при Верховному Суді, де у програму входять теоретичні заняття, практика в судах (8 місяців), прокуратурі та адвокатурі (по 4 місяці). Після закінчення курсів та здачі екзаменів претенденти на посаду судді, адвоката чи прокурора отримують призначення. При цьому корпорації професійних юристів свідомо обмежують збільшення корпусу юристів у Японії. У країні з населенням більш ніж 120 млн. людей – приблизно 2000 суддів, 2100 прокурорів і 12000 адвокатів. Через курси підготовки працівників юстиції щорічно проходить не більше 500 осіб. А в нас юристів штампують усі кому не ліньки… Аби гроші платили за навчання…
В особистому житті Ольги теж не все було гаразд. У тридцятирічному віці народила доньку… Батьком дитини був престарілий (чого правди ховати) суддя Лукашевич, у якого вона тоді працювала помічником. Після цього Ользі довелося перейти до іншого суду. Лукашевич і допоміг їй з переміщенням та й матеріально трохи підтримував. Втім доньку бачив три рази за своє життя. Він помер, коли Лесі виповнилося вісім рочків. Якраз у той час Ольга Володимирівна склала кваліфікаційний іспит комісії суддів загальних судів. Комісія надіслала до територіального управління свій висновок і її включили до кадрового резерву. Від рекомендації кваліфікаційною комісією на вакантну посаду до призначення минув рік. До того ж в Україні часто-густо в суддівську мантію треба «інвестувати». І Оля знала ці розцінки… Щоб стати районним суддею їй запропонували заплатити 20 тисяч. Допоміг Ігор… Вони випадково зустрілися у супермаркеті, і дізнавшись про її поневіряння, чоловік надав їй свою рекомендацію та допоміг з працевлаштуванням. Таким чином в 40 років Ольга Володимирівна стала суддею. З того часу парочка відновила свої стосунки: повечеряли разом, згадали минуле, інститут і само з себе все закрутилося наново. Ігор став її матеріальною та моральною підтримкою, адже зарплати в суддів тоді ще були мізерні.
З такою «суддівською кар’єрою» Ольга Володимирівна з перших справ судила так впевнено, начебто сиділа в цьому кріслі все життя. Бо в секретарях і помічниках набралася стільки досвіду, що ніякий перехідний період їй не знадобився.
Але чого гріха таїти… Суддя Дорош не була святою. Іноді і вона брала так звані хабарі… З Ігорем вона ніколи на цю тему не розмовляла. Та судячи з його рівня життя на зарплатню він не жив… Проте колись кинув між іншим: «Бери з обох сторін і суди як годиться». А були такі періоди в житті, коли гроші були конче необхідні. То мати хворіла, то сестра Катя в черговий раз шукала роботу, то доньку треба було припорядити, аби не ходила як старчиха. Тож доводилося «співпрацювати» з адвокатами з обох сторін. А судила як годиться. Ніхто б не підкопався. Потім зрозуміла, що то таки – чудовий вихід. І так би може й втяглася б, та по-перше, викрили суддю з їхнього суду і коли розбирали цей випадок, то один з колег на неї ТАК подивився, начебто вона була наступною. А по-друге, почувалася наче у сливах… Не для неї все це… І вона закаялася. Бо втямила: те, що сходить з рук іншим, ніколи не зійде їй самій. Згодом зарплати суддям підвищили і зараз 1000 доларів її майже влаштовували. Та й зі старих часів в її арсеналі лишилися двійко перевірених адвокатів…
Доволі швидко Ольга Володимирівна досягла репутації ретельного судді. Її стали поважати. Для підсудних потрапити до судді Дорош було за щастя, якщо можна так висловитися в цьому випадку. Бо тоді і на адвокатів можна не витрачатися. Тому що суддя Дорош була для підсудних і обвинувачем, і захисником. Родичів без аніякої юридичної освіти на захисті цілком вистачало. Тричі винний знав, що справа розбереться по кісточках, і що заробив, то заробив… Тож коли підсудний мав проблеми з захистом, вона забирала адвокатів просто з коридорів, де вони товклися в очікуванні судового засідання. А потім ті оборонці ще й пишалися своїми благодійними вчинками: «Зачекайте, я тут задарма захищав одного бешкетника… Суддя Дорош попросила..».
Таким чином проробивши в судовій системі вже близько тридцяти років суддя Дорош погодилася, коли прочитала у газеті, що 40 відсотків українських суддів нижче за всяку критику, а решта з останніх сил намагаються втримати судову владу України в правовому полі. Вона сподівалася, що належить до цієї решти. А щодо перших… Часто судовий корпус комплектується вихідцями із правоохоронних органів… Взяти її колегу – суддю Цаплієнко: не спромігшись стати адвокатом або влаштуватися до бізнес-структури, він пішов працювати туди, де з задоволенням чекають всіх випускників юрфаку і де постійна текучість кадрів – у міліцію. Там йому пощастило потрапити до слідчого підрозділу… Досягши 30-літнього віку, Цаплієнко вирішив стати суддею і почав втілювати в своїй роботі те погане, чому його навчили у міліції. А навчився він «зашивати справи», перепідписувати протоколи тощо. Та й то, в них ще був не найгірший суд. Лише один раз вона впала в неласку до голови суду і той намагався причепитися до неї за написання вироків поза суду. І це при тому, що майже всі українські судді пишуть вироки на дачах чи вдома без нагляду засідателів і сторін! А чому? А тому, що вони не мають можливості дотримуватися конституційного принципу – таємниці дорадчої кімнати… Хіба в судді Дорош була нарадча кімната? Ні, звичайно… І притягти суддю до дисциплінарної відповідальності можна десять разів на день. І за винесення вироку поза нарадчої кімнати, і за порушення процесуальних термінів… А хіба можна за тиждень у робочому кабінеті десять томів справи вивчити? Звісно, не можна. Тільки якщо взяти їх додому…
Та в їхньому суді ще нічого… Працювати можна… А от у Заводському районі, так там – просто якесь товариство закритого типу. Там один суддя – син начальника міськвідділу міліції, другий – син відомого в місті банкіра, третій – жовторотий син голови суду Шевченківського району, а у четвертого жінка – нотаріус, яка таке там крутила з нерухомістю, що справа набула розголосу…
8
Двадцять перший канал колись належав олігархові, котрий тепер вже мало втручався в журналістські справи – дав кілька прізвищ своїх товаришів, до яких не можна було в'язнути, а про міську владу сказав так: чіпайте та не заривайтесь. Потім олігарх поступився своєю часткою головному редакторові Петрову та його заму Крищенкові, лишивши собі десь 30% акцій. Петров мав на каналі свою авторську програму «Петрівська затока», яку він репрезентував як «проникливі розмови на злободенні проблеми». Насправді розмови були нудними, а проблеми нікого не пекли. Зазвичай головний редактор саджав себе поміж двох гостей і щось бубонів про комунальне господарство та автоперевізників. У якості гостей на «Петровській затоці» переважно товклися його друзяки з владних структур – череваті булькаті дядьки, у порівнянні з котрими сорокарічний сухорлявий Петров почувався більш-менш впевнено. Іноді траплялися й сторонні, та з ними головний редактор ставав суворим и намагався ставити їм «гострі» питання на кшталт: чому в місті нема гарячої води або чому не вивозять сміття? З часом Петров змінив формат своєї передачі: суворий правдоруб та правдопошуковець з іміджем завжди заклопотаного проблемами городян, вимогливо опитував своїх гостей, сидячі на умовній вуличній лаві під ліхтарями… Аж ось під час чергових виборів на злощасну лаву вмостився сам олігарх… І всі побачили іншого Петрова… Підлабузницьки кривлячи рота він заглядав хазяїну в очі, начисто забувши про свій суворий імідж. Неначе розпластавшись та по-дурному підхихикуючи, він спочатку намагався вставити у монолог хоч слово, а потім кинув цю ідею і завмер у позі нашорошеного ховрашка… Згодом таки наважився і бовкнув таке, що олігарх прикрикнув на головного редактора просто в прямому ефірі і продовжив розповідати якусь дурницю про поводження свого політичного опонента у театрі: коли всі плакали, він заходився од сміху, а коли всі реготали – щось старанно занотовував у блокнот. «Що взяти з людини, яка не переймається драматургією визнаного класика!» – спитав олігарх, здійнявши по-театральному руки догори.
