– Я був схвильований і міг тоді наплутати…
– А зараз?
– Отямився й згадав.
– Потерпіла, у вас є питання? Вам погано?
– Зараз…Тільки таблетку вип'ю… Так, у мене є питання…
– Відчиніть вікно…. Тут дійсно задуха… Потерпіла, вам краще?
– Так, дякую…
– Добре, зробимо перерву на п'ятнадцять хвилин.
Перерва… Потерпіла – сестра Прокопчика, дівчина років тридцяти п’яти. Вона кілька хвилин сидить на першому ряду, близько до клітки і намагається не дивитися у бік підсудного. Нарешті, нерви її не витримують і вона виходить із залу. Коренаста, вдягнена просто… Видно, що заробляє на життя фізичною працею. Письменник, який зазвичай сидів на задній лаві, скористався перервою і зник…. Хвилин за п'ятнадцять суддя повернулася й засідання продовжилося.
– Прошу всіх сісти…Продовжуємо судове засідання. Потерпіла, ставте свої питання…
– Ви бачили того чоловіка, що заходив на стоянку?
– Ні, я ніякого чоловіка не бачив. Я стояв біля воріт, але там є ще вхід з іншої сторони. Можливо, він заходив звідти.
– Чому ви не надали допомогу, коли довідалися, що потерпілий поранений?
– Я надав допомогу тим, що викликав швидку. Я не лікар і не міг надати якусь іншу допомогу…
– Ви залишили Кириченко у непритомному стані?
– Так…Я її поклав на топчан в наказав Лисенкові за нею приглядати.
– Куди ви поїхали після того, як викликали швидку?
– Ми поїхали у центр міста, там я вийшов з машини Забарова й пішов додому.
– Вам Забаров щось говорив дорогою?
– Казав, що вітчим уплутав його в цю історію, що тільки заради матері він туди поїхав і молив Бога, щоб той хлопець вижив.
– Він дзвонив Лисенкові, щоб довідатися стан здоров'я Прокопчика?
– Коли я виходив з машини йому хтось подзвонив, але я не зрозумів хто.
– Чи говорив Забаров щось своєму вітчимові Лисенку перед тим як поїхати?
– Так, він сказав: «Вирядиш його до лікарні, а потім іди під три чорти, щоб я тебе ніколи в житті не бачив».
– Коли й від кого ви довідалися, що потерпілий помер?
– Мене сповістив про це сам Забаров. Він зателефонував вранці і сказав, що той хлопець помер. Він був дуже пригнічений. Він сказав, що не розуміє, як це сталося, що він дійсно шкодує… Я йому порадив іти в міліцію. Він сказав, вже збирається…
– Усе. У мене питань немає.
– Адвокат Щеглова, у вас є питання?
– Так. Чи був Лисенко в стані алкогольного сп'яніння?
– Не знаю …
– Ви ні з ким не спілкувалися? Просто стояли осторонь і спостерігали?
– Так, я просто стояв біля воріт й ні з ким не спілкувався.
Через відкрите вікно доносився шум вечірнього міста. Перехожі квапилися додому після закінчення трудового дня, діти гралися біля старої гойдалки…
– У підсудного є питання до свідка?
– Ні, Ваша честь…
– Підсудний, ви підтверджуєте показання свідка або ви з чимсь не згодні?
– Згодний.
– Запросите свідка Кириченко. Скажіть, свідок, ви бачили, як потерпілий ніс за паркан скляну банку?
– Ні, банка залишилася коло миски з собачою їжею.
– Банку потім не знайшли. Уламків скла теж. Ви наполягаєте на тому, що банка залишалася цілою, коли ви поїхали?
– Так, я наполягаю на цьому.
– Коли ви отямилися, що ви побачили?
– Мене привели до тями лікарі з швидкої. Вони хотіли і мене забрати, але я їм сказала, що зі мною все гаразд і пішла додому.
– Чому ви не зателефонували в міліцію, щоб повідомити про те, що сталося?
– Мені було страшно…
– Як ви пояснюєте розбіжності в ваших показаннях та свідка Кулика?
– Ніяк. Я розповідаю те, що бачила… Мені було дуже страшно… Але я все пам’ятаю…
– На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва.
Вийшли о сьомій вечора… Судове засідання тривало три години поспіль.
7
Суддя Дорош ще з дитинства знала ким буде. З цим мабуть і вродилася. Ні юрисконсультом, ніким іншим – тільки суддею. Вона ніколи не сиділа на іншому стільці й не розуміла, як це можна бути прокурором, а тим більш адвокатом. Властиво, про адвокатуру й мови не було. Захищати клієнта за гроші? Ні… Це було не для неї. Гроші – то певні зобов'язання. Це – залежність. А Ольга народилась з геном свободи у крові.
Росла вона не в дуже забезпеченій родині. Перші джинси купила тільки на першому курсі інституту. Молодша від неї на п’ять років сестра Катя була тоді школяркою, і частенько зранку першою вдягала індійські джинси і бігцем бігла до школи, бо джинси (та ще норкова шапка) у радянські часи були показником становища у суспільстві. І це при тому, що їх тато працював на цукерковій фабриці заступником директора з виробництва… Але батьки розлучилися коли сестри були ще малими, і тато після цього не раз одружувався і мав крім них ще п'ятеро дітей. І хоча він допомагав своїй першій родині, та і його можливості були не безмежними. До того ж, у мами було хворе серце і вона місяцями лежала в лікарнях…
Вчилася Ольга Дорош непогано, проте закінчила школу із трьома трійками. До двох трійок була причетна класна керівниця Марія Аронівна. Ще з п'ятого класу ця радянська «Сніжана Денисівна» чекала, коли Дорош почне носити їй цукерки. Та так і не дочекалася… Аж ось нарешті в їхньому класі трапився невеличкий конфлікт. Французьку мову викладала молода вчителька Лариса теж Аронівна. Дуже гарною вчителькою була Лариса Аронівна, чудово викладала французьку, яку Ольга дуже любила, та порядку в класі тримати не вміла. Одного разу двієчник і син військового Боря, спитав її: «А правда, що революцію зробили євреї?». Клас завмер, а вчителька почервоніла й почала виправдуватися… А Боря спокійно перелічив імена: Каганович, Троцький, Яків Свердлов… Зараз цими дискусіями нікого не здивуєш, а при совєтах навіть слово «єврей» не рекомендувалося вимовляти вголос… І тут чорт смикнув Олю тихесенько спитати: «А хіба ці прізвища не єврейські?».
«Француженка» з плачем вибігла із класу й побігла просто до Марії Аронівни, яка швидко зміркувала, як отримати жадані цукерки. Олину маму викликали до школи…. Коли та повернулася, то спитала старшу доньку, навіщо їй потрібно було піднімати єврейське питання? Дівчина була шокована… Хіба це вона піднімала єврейське питання? Питання підняв Боря, а її репліка, як їй здалося, потонула в суперечці Борі з вчителькою. Виявилося, мамі довелося вмовляти Марію Аронівну, що в їхній родині антисемітизму ніколи не було, що їхня братова – єврейка, яку Оля дуже любить. Тоді Марія Аронівна сказала, що якщо про цю суперечку зізнаються там, угорі, то їм буде непереливки…А врятують ситуацію… регулярні поставки шоколадних цукерок від їхнього тата. Особливо ті, смачні трюфеля, якими ласують тільки обком з міськкомом. Мама тоді відповіла вчительці, що вона не знає, чи колишній чоловік схоче виконати це прохання… А Олю, зітхнувши, попередила, що відтепер їй буде важко вчитися, бо вони обоє знають: батько цим ніколи займатися не буде. Цікаво, що двієчник Боря ні сном ні духом не знав про виклики до школи з цього приводу.
Так «молитвами» своєї класної Оля закінчила школу із двома трійками з російської мови та літератури, яку викладала сама Марія Аронівна, царство їй небесне. Третя трійка була з історії. Взагалі Оля любила історію та ненавиділа вчительку. Ця історичка, худюща кістлява особа, читала свій предмет наче накручений механізм. Особливо огидно було її слухати в десятому класі, коли Червона армія пішла туди, Червона армія пішла сюди, а там був такий-то з’їзд партії. Історичка була ще і трохи глухувата, і по школі про неї ходила така байка. Питається вона в учня: «Хто був присутній на другому з’їзді партії?». Той відповідає: «Роза Люксембург». – «А ще?».- «Роза Люксембург». «А ще?»- «Роза Люксембург». – «А от Рози Люксембург там якраз і не було…».
З характеристикою, яку їй написала Марія Аронівна, Олю і до в'язниці не прийняли б, а не те, що в судді. Дотепер зберігала вона в домашньому архіві цей документ… Тож після школи вона в юридичний, природно, не потрапила, і довелося спочатку йти до ПТУ, щоб виправити собі успішність та характеристику. ПТУ вона закінчила з червоним дипломом, одержала відмінну характеристику й лише тоді вступила до юридичного інституту. Чогось вона вважала, що на старших курсах мала бути спеціалізація на адвокатів, на прокурорів… Проте виявилося, що всі випускники отримували однаковий диплом юриста. Згодом Ольга довідалася, що її сподівання інтуїтивно ґрунтувалися на здоровому глузді. Таки є країни де юридична освіта сконцентрована на ролі судді. Наприклад, німецький юрист здає 2 державних екзамени: перший підтверджує університетську освіту, а другий – досвід судді, який починає працювати в юридичних установах. У ФРН університетська освіта з самого початку орієнтована на «справедливого» суддю, який буде потім домінувати в судочинстві.
