Але не встигли і слова промовити, як почули з па-
фесором політехнічного інституту Миколою Артем’є-
луби, де публіка розважалася, несамовитий лемент.
вим та інженером Федором Фердинандовичем Ан-
Довелося «карти» скласти — і прожогом обоє на
дерсом займалися розробкою аеропланів. У газеті
палубу кинулись.
написано, що це було звичайне хуліганство. Але Ан-
* * *
дерс, котрий, до речі, в моєму околотку живе, на Фун-
дуклєєвській, сам мені повідомив по-секрету, що та-
— Це удача! Удача! Візьми крупним планом! — пошеп-
ки пропало звідти щось важливе. Ну от. Я зі служби
ки кричав режисер оператору.
112
А той, звісившись за борт, несамовито накручував
ручку кіноапарата.
Пасажири, зокрема їхня чоловіча частина, так са-
мо висіли на перилах, вказуючи пальцями вниз, жін-
ки репетували і голосили, матроси безтямно снували
серед них, вхопивши хто багор, хто — канат.
Галас стояв неймовірний.
Розштовхавши юрму, Олексій і Муся прорвалися
вперед і теж перегнулися через перила.
Побачили страшну картину: у хвилях, зачепившись
краваткою за якірний ланцюг, погойдувалося тіло
ювеліра Соломона Штока…
Пані, оточивши колом мадам Шток, бризкали їй
в обличчя тим, що було під рукою, — лимонадом.
Жорж розгублено стояв поруч, притискаючи до гру-
дей клітку з папугою.
Крізь натовп пробивався до перил Іполит Вікен-
тійович, за ним біг капітан.
— Усім розійтись! Пропустіть! Посуньтесь!
— Тіло треба дістати! — командував капітан. — За-
спокойтесь, панове, з нами поліція!
— Знімай, знімай! — шепотів режисер. — Зараз
ця морда — в самий раз!
— Соломон! Соломошо! — басом волала мадам Шток.
— Соломошо, дай червінця! — вторив за нею сха-
рапуджений папуга.
Мадам Шток рвалася до перил, звісилась — і від-
кинулася назад, на руки панства.
— О! О! Соломошо, на кого ж ти нас покинув? —
волала мадам Шток і, обернувшись до сина, заува-
жила: — А краватку нову нап’яв…
Іполит із капітаном за допомогою матросів нареш-
ті змогли відтіснити публіку від перил.
114
115
Пані повели мадам Шток. Аби вона не бачила, як
ватна… — і потер шишку, що йому на чолі Лізавета
її нещасного чоловіка витягатимуть з води.
Павлівна кулачком своїм семипудовим закарбува-
Помітивши в натовпі Мусю, Іполит поважно кивнув
ла. — Я їх у каюті зачинив. Нехай поміркують. Так би
їй: нарешті у нього в руках була справжня справа!
мовити — психологічна атака…
Петро Шнур, що метушився серед матросів, майже
— Ой, який же ви розумник, Іполите Вікентійови-
впритул підійшов до Мусі, втягнув ніздрями запах її
чу! — похвалила Муся.
волосся.
Той поважно кивнув, серветку за комір заклав.
Посміхнувся і зник серед юрми.
А Муся, поки його борщ у свій полон не взяв, запи-
тання швиденько підсунула:
* * *
— А зі Штоком що сталося?
Обід, який накрили в салоні, вже не був таким без-
— Випав за борт, бідака. Зачепився краваткою за
хмарним, як сніданок.
колесо. Жахлива смерть…
Публіка тихо працювала ложками і виделками, по-
— А свідків опитали?
шепки обговорюючи несподівану біду.
— Та які там свідки, — зітхнув Іполит. — Це вночі
Але ж голод не тітка, всі чемно сиділи і жували.
сталося.
Усе ж таки і апетит не «в Києві дядько».
Хотіла Муся змовчати, аби собі ласий шматок за-
Нагуляли.
лишити, але не втерпіла, сказала, стримуючи гнів до
Муся, котра прийшла раніше за Олексія, сіла за
такого невігластва:
столик, вдихаючи шалений аромат густого червоно-
— А хоча б ті свідки, що бачили його останнім!
го борщу, в якому білосніжною хмарою висіла, не роз-
— Нічого цікавого! — заспокоїв її слідчий. — Дру-
тікаючись, сметана.
жина каже, що за вечерею скрутило його — от він «до
Тільки серветку на колінах розіклала, як до неї під-
вітру» прямо з-за столу зірвався. Вона його більше
сів Іполит Вікентійович.
й не бачила. Вона впевнена, що… вибачте, небіжчик
Муся зніяковіла: а що як зараз і Крапка підійде, що
у полюбовниці ночував.
Іполиту пояснювати?
— Ай-яй-яй, — картинно захитала головою Муся. —
Але, вирішила, нехай буде як буде, усе одно назад
Як же він так швидко тут полюбовницю тут завів?
дороги немає — лише через вдале розслідування.
Напружився Іполит:
А для цього їй і цей, і той знадобляться.
— А що, у вас інше припущення?
— Такі ось справи, Мар’є Матвєвно… — ніби про-
— Ні-ні, що ви, — поспішила заспокоїти Муся і улес-
довжуючи розмову, збуджено почав говорити слід-
ливо поглянула. — А чи не дозволите ви, шановний
чий. — Оце так-так… Ваші передбачення, як завжди, Іполите Вікентійовичу, мені з тими дамами самій по-
слушними виявилися. Красно дякую. Поведінка у цих
гомоніти? Так би мовити, по-жіночому. Усе ж таки лег-
пані, котрих ви мені порекомендували, дійсно неадек-
ше їм буде зі мною порозумітися…
116
117
— Навіть не знаю… — з сумнівом промовив Іпо-
Олексій від шинквасу неквапливо відійшов, став
лит. — Я б сам хотів… дотиснути…
над обома, грізний, мов Зевс.
— Ну, дорогенький, ну, люб’язний друже… — по-
З подивом глянув на це «ручкання» і каже до «дру-
чала пускати бісики Муся. — Ви ж мене знаєте…
жини» хмільним голосом, так щоби усі чули:
— Знаю. По-вашому все одно буде… — зітхнув Іпо-
— Дозвольте! Це як же розуміти, ри… — гикнув
лит Вікентійович тяжко. — О, якби ж то ви, Мар’є
прямо в обличчя здивованого Іполита і слово нена-
Матвєвно, до мене хоч мізерну прихильність виявили…
висне для Мусі проковтнув. — Хто це такий?
Муся ніжно свою долоню на його руку поклала, ду-
Муся зробила переляканий вигляд і прошепотіла
має — я тебе дотисну.
Іполиту:
Але дотиснути не встигла: до салону зайшов Олексій.
— Він дуже ревнивий…
Здивовано зиркнув на парочку і поглядом у Мусі
— Хто? — не зрозумів Іполит, оглядаючи нахабно-
запитав, хто це такий тут розсівся, чи не потрібна до-
го пияка.
помога.
— Наречений мій, — кивнула на того Муся. — Із
Та ледь помітно головою хитнула, Олексій одразу
Києва. Тільки, благаю, татусеві нічого не кажіть!
до шинквасу подався.
Олексій зробив страшні очі, навис над ними, мов
— Який же ви пустун, Іполите Вікентійовичу, — ко-
тінь ведмедя над пораненим мисливцем, гості аж ви-
кетливо відказала Муся. — Вам би про користь спра-
делками стукати припинили. Ох і цікавий же колен-
ви думати…
кор виходить!
І продовжила натиск:
— Це що, жарти? — не зрозумів Іполит Вікентійо-
— То дасте мені добро на допит?
вич. — Звідки він тут узявся?
Іполит накрив її руку своєю — теплою і вологою,
— Ми таємно обвінчалися ще минулої зими! Пам’я-
дістав з кишені ключ від каюти ув’язнених пані, про-
таєте, коли я до тітки в Глобине їздила. Тепер лише
стягнув Мусі:
зійшлися, щоби тут, у круїзі, відсвяткувати! А потім
— Ну як вам відмовити?
уже, як годиться, татусеві до ніг! Нехай карає, але
Муся хотіла було одразу ж свою ручку з його ви-
справу зроблено.
смикнути. Та Іполит Вікентійович неабияку сміливість
— Ось воно як… — пробурмотів Іполит розгубле-
проявив, упіймав Мусину ручку, затиснув у своїй до-
но. — Справу зроблено… Не очікував.
лоні, каже наполегливо:
— Саме так, вельмишановний! — підтвердив «на-
— Тільки і ви це на мою користь зарахуйте…
речений».
І ручку її не відпускає, як Муся не смикається.
Та як заволав на всю їдальню:
Уже і гості почали на них увагу звертати та на Олек-
— Па-пра-шу!!!
сія зиркати, мовляв, он дружина твоя нового кавале-
І погрозив пальцем перед носом розгубленого
ра знайшла. Що робитимеш?
слідчого.
118
119
Іполит Вікентійович розчервонівся — ще ніколи та-
— Що саме? — зблиснули очі Олексія.
кого неподобства щодо себе не відчував, — підвівся,
— У сурдуті, що висів на кріслі, в лівій кишені, був…
зібгану серветку на стіл кинув і прожогом кинувся
перстень.
з салону.
— І що в тому незвичайного?
Так і не скуштував борщу…
Муся, ледь стримуючи тремтіння, вирішила, що,
сказавши «а», треба продовжувати, тяжко зітхнула,
* * *
все ще думаючи про те, що втрачає лаври першого
— Дякую. Урятували, він такий зануда, — посміхнула-
слідчого, і розповіла все як є:
ся Муся.
— Справа в тім, що цей перстень увечері був на ру-
— Хто це?
ці княжни Анастасії Вілінської!
Муся зітхнула.
