Мріючи про наступні кілька годин, котрі — о див-
ця, трохи далі від неї — нижня, корсаж, сорочка. Ні-
ні колізії долі! — можливо, триватимуть до ранку, би хтось речами прокладав шлях до ліжка.
Віктор не квапився озирнутися. Аби не злякати
Довкола ліжка було не краще: купами і стосами ва-
свого щастя, аби воно не випурхнуло в прочинене
лялися книжки і брошурки з круглими жовтими сліда-
вікно.
ми на сторінках від кухлика з чаєм.
Він чув, як ллється в келихи шампанське, як дзе-
Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притруше-
ленчать бокали і шипить, осідаючи, піна.
но різного штибу газетами і журнальчиками — «Віс-
І — грав, грав…
ник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с.-пе-
Аж доки відчув легенький, невагомий дотик до
тербургського градоначальства і с.-петербургської
шиї, від якого аж до п’ят пронизало приємне тепло.
міської поліції».
А далі перейшло у палкий жар.
Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька
Він пробіг пальцями по клавішах і…
обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшуко-
…впав на них головою, зробивши останній акорд,
вого департаменту, генерала Матвія Івановича Гур-
не прописаний у пожовклому нотному сувої…
чика, була справжньою книгоманкою.
Проте коло її уподобань торкалося досить дивного
і не властивого панночці такого ніжного віку чтива.
Санкт-Петербург, 13 травня, 1911 рік
«Криміналістична ідентифікація», «Побудова і ана-
…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і про-
ліз версій», «Засоби криміналістичної експертизи та
кидатися.
техніка фіксації доказів», «Різновиди ідентифікації
Засинати — бо вважала, що сон марнує час, від-
людини» — ось чим був усіяний перський килим до-
бирає частину життя, а прокидатися — тому що її сни
вкола ліжка.
зазвичай були кольоровими та насичені подіями.
Усі брошури були рясно покреслені олівцем, загну-
У таких протиріччях Мусі завжди було важко знай-
ті сторінки робили їх пухкими, схожими на торт напо-
ти золоту середину.
леон виробництва кондитера Пошибеєва. У центрі
Вона її і не шукала, адже завжди була максима-
цього нічного книжкового натюрморту знаходилася
лісткою.
досить нова брошура понурого сірого кольору, типо-
Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блі-
во белетристична, з красномовною назвою «Ескорт
дий промінець все ж таки прокрався до спальні і про-
у смерть» під авторством такого собі «писайла», від-
холодною указкою, мов учителька гімназії, безцере-
рекомендованого на обкладинці як д-р Шерл.
12
13
Сама ж панянка перебувала під жмутками цього
тався у повітрі — мовляв, тихо, я мушу додивитися
листя, мов лисиця в норі.
сон — і рука міцніше притисла до голови пухову ме-
Її голова, за улюбленою звичкою, була накрита по-
реживну подушку.
душкою — зверху виднілася лише рука.
Поглянувши на Аристарха, чи не побачить зайво-
Тому Муся не могла чути, як із вулиці в прочинену
го, генерал потягнув за ковдру, відкриваючи на за-
хвіртку линуть голоси юних газетярів:
гальний огляд ніжне дівоче плече.
— Останні новини! Вранішній випуск! Небезпеч-
З-під подушки визирнуло незадоволене і сонне око
ний злочинець Петро Шнур вирвався на волю!
чистого блакитного кольору.
— Сенсація дня! Поліція спіймала облизня: зло-
— Ось! — генерал знову потрусив над оком жмут-
дій Петька Шнур втік із в’язниці! Подробиці — тіль-
ком газет. — Я так і знав: догралася.
ки у нас!
Усівшись на край ліжка, з якого, мов порох, поси-
— Втеча століття! Усі під загрозою! Помста злочин-
палися журнальчики і брошурки, прочитав рядки зі
ця поліцейським буде безжальною!
шпальти:
— Хто перший стане жертвою завзятого втікача?!
— «…психічно неврівноважений злодій на прі-
— Вранішній випуск! Останні новини!!!
звисько Шнур сьогодні вночі здійснив нахабну втечу
Під подушкою ж панували тиша і темрява.
по дорозі до місця ув’язнення. Як передбачають екс-
І так тривало б іще години зо дві, якби до дівочої
перти, цей звір у людській подобі одержимий жагою
спочивальні не увірвався сам генерал Гурчик.
кривавої помсти, котру під час суду привселюдно
Із високо піднятою рукою, що стискала жмуток вра-
пообіцяв здійснити над донькою нашого славетно-
нішніх газет, розпашілий і скуйовджений, він нагаду-
го… — на цьому місці генерал задоволено гмикнув
вав Зевса-громовержця Критського.
і повів далі: — …славетного обер-поліцмейстера
За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх
санкт-петербургської поліції, його високості генера-
і боязко зупинився на порозі, готовий у будь-яку мить
ла М. І. Гурчика»!
підхопити хазяїна попід руки в разі апоплексичного
Славетний генерал відкинув подушку і суворо зирк-
нападу.
нув на улюблене чадо:
З-за його плеча виглядала покоївка Лизавета
— Що тепер робити?! Догралася в слідчого!!! Я так
з пляшечкою нашатирного спирту в руках.
і знав!
Генерал зашелестів над рукою доньки газетами.
— Котра година? — почулося з-під знову натягну-
Але це не призвело до жодного зрушення.
тої на голову подушки.
— Догралася?! Дострибалася?! — гнівно вигук-
Аристарх поважно кивнув Лизаветі: зараз точно
нув він.
знадобиться пляшина з нашатирем.
У відповідь рука трохи ворухнулася, зі стиснутого
Так і сталося.
кулачка вистрелив вказівний пальчик, сонно похи-
Генерал схопився за серце і заковтав повітря.
14
— Що? Що?! Яка година?!
Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукот-
ський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену
в бою) ногу.
— Тут смертю погрожують — а їй кохфій подавай!
Він знову затрусив газетами над милою білявою
голівкою, що нарешті визирнула зі свого схови-
ща і жалісно спостерігала за зворушливими рухами
татуся.
— Казав же, попереджав: не лізь не в свої спра-
ви! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!
Його погляд упав на стоси журналів і книжок, роз-
сипаних довкола ліжка.
Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ні-
би бродив в осінньому лісі.
— Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що те-
пер з тобою робити?!
Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для
дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картин-
но зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи
заклав праву руку за вилогу оксамитового турецько-
го халата.
Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака,
нападу не буде.
Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально
виголосив:
— До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!
— Чому не до Саратова? — визирнуло нарешті
з-під мережива нахабне сонне личко.
Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе
в руках.
— Потяг за дві години, — спокійним голосом про-
мовив він. — Усе. Жарти скінчилися.
16
17
Він знову присів на край ліжка і був неабияк за-
Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:
доволений побачити нарешті дійсно схвильоване
— Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параске-
обличчя доньки.
ви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені бу-
— Татусю… — благально промовила вона.
де спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся.
Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись вира-
Відвезу тебе на вокзал.
зом світлих очей, що так нагадували йому давно по-
Муся закопилила губи.
мерлу дружину Полінку.
Хотіла щось сказати — не встигла: до кімнати увій-
— Не сперечайся, душе моя, — миролюбно промо-
шов Аристарх.
вив він. — Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти
Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, по-
в розслідування даремно втрутилася. І на суді дарем-
глянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шано-
но свідчила. Не послухалась мене — от тепер і маємо…
бливо:
— Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович йо-
— Пробачте, панночко, — і до генерала: — Там…
го б і досі шукав…
— Ну? — зморщився Гурчик, прикриваючи доньку
— О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі
ковдрою.
справи? — тяжко зітхнув Матвій Іванович. — Заміж
Пожувавши повітря і втупившись очима в пер-
тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови виві-
ський килим, Аристарх видихнув:
тряться. Була б жива Поліночка…
— Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, не-
Унизу, у прочинених дверях, почувся рух — дзеньк-
відкладна справа. Я їх до кабінету завів.
нув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швей-
