готове варення в слоїки, тихо наспівували.
біля столу на Адміралтейській зі слухавкою в руках, Одне слово, ідилія — тиха сонячна днина, ті золоті
чекав, доки з неї голос дорогої сестриці долине.
хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подиви-
А як долинув, то одразу ж і запитав:
тися, який лад панує на землі.
— Ну як, душе моя, сестричко, тобі Мусінька сподо-
Але так тривало недовго.
балась? Виросла?
На веранду мов ошпарений вискочив лакей Ан-
Щось забулькало в слухавці.
дрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, три-
Що саме — не розібрав, адже увійшов до кабіне-
мала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і за-
ту Іполит Вікентійович з телеграфною стрічкою в ру-
волав на всю околицю:
ках, з пантелику збив.
— Параскево Іванівно!
Махнув йому рукою генерал Гурчик, мовляв, поче-
Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-
кай, не до тебе — з сестрою розмову маю! — і знову
простому, так, як пані любила.
дослухався до булькання з самого Глобина.
Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася
Іполит так і завмер на порозі, споглядаючи, як встає
і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний
поволі начальник зі свого крісла, як щоки його роз-
казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.
дмухуються, мов паруси у вітрильника.
— Тьху, лихоманець, налякав! — скрикнула пані, з жа-
— Виїхала, кажу тобі! Персонально на потяг са-
лем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах мо нокль. —
джав! — закричав немов скажений.
54
55
А потім тихо так, з хрипом:
— У Києві зійшла! Ти чув?
— Стривай… Не волай… Позавчора… Як це — не
Той мовчки киває, знає, що нині краще помовчати.
було?..
Читає далі генерал:
І рукою за серце схопився.
— «На пароплаві «Цариця Дніпра». Годують добре.
Зрозумів Іполит, що без нього не обійдеться, — під-
Розважаюсь…»
сунув під очі генерала стрічку телеграфну. Той спочатку
І знову з криком до підлеглого:
його руку відкинув, а потім за рядки очима вчепився.
— Роз-ва-жаюсь!!!
Слухавка ще щось булькотіла, мов у казані окріп,
З місця схопився, мов крук, з кутка в куток, за
але генерал уже не слухав — дочитував стрічку.
звичкою, забігав, розмахуючи телеграмою:
Потім ледь вимовив слабким голосом:
— «У Києві»! «Не хвилюйся»! «Цариця Дніпра»!
— Зачекай. Здається, знайшлася. Передзвоню.
«Розва…»
І впав у крісло мов підкошений…
Зупинився — на Іполита зиркнув.
Уже не міг чути, як виє у своєму передпокої його
Страшним спокійним голосом, від якого в того
славетна сестриця Параскева Іванівна, лякаючи че-
кров в судинах закрижаніла, прошепотів:
лядь, бормочучи до рогатої слухавки:
— Негайно — до Києва. Знайти — і сюди допра-
— Казала ж — віддай мені дитину на виховання!
вити.
Матері немає, так хоч тітка б попіклувалася! Загубив!
— Так я ж… — розгубився Іполит Вікентійович, —
Зі світу звів, вар’ят-солдафон! О-о-о…
так ми ж… секретне креслення шукаємо… І вбивцю
Закаруселили слуги довкола пані.
інженера Віктора Передері…
Андрійко хустиною обмахує, Ганнуся виловлений
— Знаю, як ви шукаєте, — бурмоче сердито гене-
монокль подає.
рал Гурчик. — Цим і без тебе є кому зайнятися.
Реве та стогне пані:
Оглядів прискіпливо і на подив улесливо так каже:
— Отрути мені… Ніж у серце! Стрілу в груди!
— Ти ось що, голубе Іполите Вікентійовичу, їдь слі-
Монокль помітила, котрим Ганнуся хотіла пані за-
дом і на першій же зупинці сідай на ту «Царицю». Я те-
спокоїти, руку відштовхнула:
бе аеропланом відправлю! І офіційний папір видам,
— Що це ти мені пхаєш? Мотузку несіть, щоб пові-
щоб зустріли та прийняли по всій формі. Мар’ю Мат-
ситись і гризоти не знати!
віївну умов повернутися.
Упала на крісло:
— Але ж… — знітився Іполит, думаючи про те, що
— Краплі давай! Анісові! Зарізали…
краще б йому з десятьма вбивцями один на один у бій
А генерал у своєму Бурзі теж в кріслі напівпритом-
вступити, ніж генеральську доньку до рідної домівки
ний сидить, усе стрічку телеграфну перечитує:
навернути.
— «Таточку. Не хвилюйся. Я в Києві зійшла…»
— Знаю, знаю, — ще улесливіше каже генерал, —
І в крик до ні в чому не повинного Іполита:
справа не з легких. Але якщо зробиш — обіцяю в сва-
56
57
танні посприяти. Адже бачу, що ти не проти був би.
Пан, стрижений «еспаньйолкою», котрого мосьє
Убережеш її від біди — то й вона твою пропозицію
Очінь міністром фінансів назвав (ну, то нехай так і бу-
цього разу не відкине… До того ж…
де!), з мадам Софі з «сахаретом» на голові.
І замислився, зібгавши в долоні телеграму:
Пані в чорній оксамитовій сукні, оточена служни-
— До того ж пароплавчик цей мене цікавить… Не-
цями та черницями, — Лизавета Павлівна, удова цу-
біжчик наш теж туди збирався…
крового магната з Житомира.
І як гаркне:
Сімейство ювеліра: Соломон Шток з дружиною Фі-
— Подвигів хочеш?
рою Гераклівною, синком Жоржем та папугою в клітці.
Іполит Вікентійович упевнено головою кивнув.
Князь Кальнінь, граф Цимлянський, промисловець
— Отже, двадцять хвилин тобі на збори! Кругом —
Іван Копито.
марш!
Модний письменник — інкогніто, якого тут усі па-
нянки знають.
* * *
Емансипована поетеса, та, що стригтися хотіла, —
…У вечірньому серпанку пароплав, що повільно пли-
з «тюрбаном», у брюках і краватці чоловічій — пані
ве посеред ріки, схожий на ялинку новорічну — весь
Зінаїда.
у гірляндах вогнів.
— Знімай усіх підряд, — шепоче режисер. — Плів-
Вікна салону світяться м’яким жовтогарячим світлом.
ку вночі проявимо, завтра панству показувати буде-
На верхній палубі циганський хор тиху пісню заво-
мо — всім себе приємно буде побачити.
дить — багатоголосу.
А знімати дійсно є що!
Призахідне сонце осідає краплями в золотому і чер-
Пані та панянки — усі в модному вбранні, пахтять, воному намисті.
мов квітник, очима стріляють, знайомих і незнайомих
За скляними дверима салону, що на палубу ведуть,
панів вистрілюють, а ті так і падають, до ручок припа-
видно, як збирається в залі панство на вечерю.
дають, мов підкошені. Фільма гарна виходить.
Режисер з оператором знайшли гарний хід: крутять
Ось упливла, мов ландо, Ванда Такіхасі — красу-
ручку свого апарата на палубі, крізь скло знімають
ня, якої світ не бачив, викликаючи шквал заздрісно-
«чарівний акваріум». Шукають нового слова у сине-
го шепоту, в шовковій сукні, що китайське кімоно на-
матографі.
гадує, — вся розшита білим квітом, мов сакура.
Потім змінюють ракурс — заходять до салону, аби
Чоловіче товариство мов бджоли: то до однієї квіт-
гарненько гостей з порогу познімати.
ки кинуться, подзижчать, крильцями помахають, пи-
У кадрі — весь цвіт поважного панства.
лок солодкий потрусять — і до іншої летять, цокаючи
Княжна Анастасія з собачкою і служницею — та са-
підборами модних штиблет.
ма «скрипка», з тонкою талією, що в муаровій сукні бу-
А пані та панянки довкола загадкового письмен-
ла. Нині вона в червоній, схожа на тривожну троянду.
ника кружляють, листівки підписують з його портре-
58
59
том, дарма що він тут «інкогніто», усі його знають, усі
Чоловіче картярське товариство хіба що прекрас-
обожнюють. Він, блідий, зверхній, одним розчерком
на Ванда Такіхасі розбавила.
серця крає.
У кутку, в фотелі зеленому, похмуро сидить не менш
А потім зграйкою прямують панянки до роялю.
прекрасна княжна Анастасія, в собачку персти опус-
За ним теж неабияка знаменитість — шансоньє,
тила, пестить її так, що величезний діамантовий пер-
що, подейкують, в Метрополітен-опера співав! Може, стень бісики по всьому залі пускає.
і брешуть…
За спинкою фотелю непорушно служниця стоїть —
Фокусник-мім салоном сновигає: з рукавів букети-
красою хазяйці не поступається.
ки дістає, дрібні дива демонструє. Комусь годинник
А сімейство ювеліра Штока вже за своїм столиком
золотий повертає під оплески, у когось із нагрудної
вмостилося, меню роздивляються, носами крутять.
кишені зв’язку різнобарвних носовичків дістає.
Купчиха Лизавета Павлівна взагалі нічим незадо-
Офіціанти напої носять, поки панство за столи
волена — теж сидить у кутку, у своєму воронячому
не сіло: до урочистої вечері хвилин сорок, тож не-
оточенні — черниці і приживалки лимонад п’ють,
