Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!
Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу
цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубли-
ком біля його носа.
— Пошакалити — це святе, — зауважив з розу-
мінням. — А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш
сказати?
Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом,
вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.
Потім цей рот поволі витягнувся в довгу улесливу
посмішку.
Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:
— Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш
небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу.
36
37
Ми ж вас знаєте як шануємо — один ви у нас і лиши-
Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопив-
лися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду не-
ся з незручного ящика:
праведного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…
— Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?
— Що ти? — кинув з презирством. — Ти гопота
Страшний чоловік кивнув на пощерблений са-
дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто
мовар:
майстерню бомбив?
— І це забери!
— Падлянки не зроблю — скажу як є: зуб даю —
Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом ки-
не знаю! Але якщо накажете — пущу свист, дізнаю-
нувся у двері.
ся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!
Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на сві-
— Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси
жому весняному протязі.
креслення міг поцупити, — отримаєш срібний карбо-
Олексій Богданович Крапка, колишній перший по-
ванець.
мічник обер-поліцмейстера департаменту, улюбле-
— Хре… що? — не зрозумів злодюжка. — Яке хре-
ний учень завідувача розшукового відділення, ко-
щення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. —
лезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого
І з надією знову завів: — Відпустіть, дя-я-я-ядечку
(до слова, засновника науково-технічного підходу
Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!
в боротьбі зі злочинним світом), а нині — околоточ-
— Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знамен-
ний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову по-
ням прикриваєтесь, то мені не в новину. Я про інше: клав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на
крес-лен-ня! Малюнки такі, на папері. Вони вашому
чоло і поринув у медитацію…
братові не потрібні. Якщо ваші тут хазяйнували —
* * *
прошу лише повернути. По-доброму.
— Креслення? — розгубився самоварник, чоло на-
…Що не кажіть, а військові оркестри — видовище
пружив: — Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми
урочисте і навіть зворушливе.
люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо
А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед
вам потрібно — землю урию!
відплиттям судна, то душа починає злітати над хвиля-
— Уриєш, не сумнівайся, — кивнув страшний чо-
ми разом із чайками!
ловік. — А завтра увечері скажеш, хто тут порядок на-
Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку,
водив, ваші чи заброди.
змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих
— Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, —
тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в не-
тяжко зітхнув самоварник. — Можете самі пересвід-
бо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил ра-
читись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як
зом із небесним музичним військом.
один. Зуб даю: не наші то були.
Позаду оркестру — Дніпрові схили, не зелені, а бі-
— Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.
лі від цвіту.
38
39
Попереду — спалахують відблисками хвилі, не си-
Червоний килим стелиться від корми аж до бру-
ні, а з золотавими і срібними загравами.
ківки — пані та панове з авто та екіпажів вихо-
Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипа-
дять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачи-
лубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі
ти змогли.
на язики репортери вже охрестили «монстром», піддав-
Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають
ши критиці намагання міської влади вдихнути життя
голубів. Діти з батьками чи боннами — в матроських
в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.
костюмчиках.
Але нехай балакають газетярі, а відремонтова-
Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі
ний — саме під «круїзний»! — пароплав відпливає за
схожі на букети (спеціально переодягали в костюми
годину. І поважних гостей на нім — хоч греблю гати.
епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.
Щоправда, не знають репортери, що високі гості —
А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношни-
а є серед них і дипломати, і купці першої гільдії, і вся
ків у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.
світська богема з усіх куточків імперії — квитки не
Усе як годиться, все солідно!
купували.
Пані та панове кофієм пригощаються за білими сто-
А на запрошення Київського судноплавства — без-
ликами. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!
коштовно провести «п’ять пречудових днів» — відгук-
Свято!
нулися залюбки.
Але не для всіх…
І хоч витрати для компанії великі, а сенс у тому є: як-
Принаймні для Мусі остання доба — мука пекель-
що перший круїз удасться на славу — на другий від-
на. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, бою не буде. І вже за великі кошти.
їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося, Тому каюти першого класу червоним оксамитом
квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!
оббиті, палуби — білі, циганський хор та балет на й-
На касі про це свідчить красномовний напис. Сер-
няті, офіціанти — з кращих ресторацій. Навіть цируль-
дешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так
ня є, зал для показу сінема, салони для гри в карти
і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І ві-
і танців, посуд — з Китаю, напої — французькі, ко-
концем — клац!
ров’ячих туш в льодовні — мов дерев у лісі.
От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без
Набережну теж довелося добряче підрихтувати. Тут
сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці
і буфет просто неба, і ятки з квасом, і народні май стри, проходять. На ній щільно застебнута блузка з висо-
що вчать усіх бажаючих глечики ліпити. Па нянки смі-
ким коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-ка-
ються, підштовхують ніжками гончарне коло, ручки бі-
напе голова непристойно свербить від спеки, чере-
лі в глину занурюють — одне задоволення ди витися!
вички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому
Оркестр грає несамовито, купа роззяв, що вий шли
тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно
подивитися на відплиття, купують карамельних півників.
витирає.
40
41
Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою хо-
— Я що, на клоуна схожа? — запитала грізно і з пе-
вається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять
реможним виглядом вийняла з пухнастого ридикю-
годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спо-
ля кольорову картонку, пішла на наступ — прямо на
стерігає — що вона робитиме.
Мусю, пройшла повз — до білої урни у вигляді лев’я-
А робити їй немає чого. Хіба що також спостеріга-
чої пащеки (Муся й не помітила, що біля урни сиді-
ти за поважною публікою.
ла). — Ось вам! — і вкинула картонку в пащеку.
Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна, Побігла далі, роздмухуючи червоні щоки.
і не дуже.
Картатий товстун сумно закляк.
Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею — че-
— Вбили… Зарізали…
реватий дядько в картатих брюках, сперечаються про
Оглядівся, прошепотів: «Вішатись треба!» — і по-
щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.
нуро побрів убік буфету рану душевну заливати.
— Фаїночко, голубонько, — досить голосно репе-
Дивні люди, думає Муся, а сама убік лев’ячої мор-
тує «картатий», — та стійте ж заради Христа! Це ж
ди косує — все їй цікаво.
усього на чотири дні!
Озирнулася, чи ніхто за нею не стежить. Інакше як
— Та хоча б і на годину — не поїду! — ледь озир-
панянці інститутського вигляду до урни руку засунути!
нувшись, відказує пані і різко зупиняється. — Ви що
Повагалася — засунула.
мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати!
Витягла картонку, тією Фаїночкою вкинуту.
Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як
А вона така сама, як в убієнного пітерського інже-
потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, — не
нера — «Запрошення…».
